Анджей Сапковський - Сезон гроз

— В порядку?

До Німуе не відразу дійшло, що то її питають. Але й так не могла ні видобути голосу, ні встати з ліщини. Рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож мусила вибиратися сама. Ноги тремтіли так, що ледве стояла. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепський задум, така самотня мандрівка через ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче. Це неможливо, подумала, зовсім неможливо. Це мені, мабуть, сниться.

— Але відтепер, — продовжив біловолосий, оглядаючи почорнілу і заржавілу пластинку, яку тримав в руці, — відтепер ходити тут буде безпечно. Бо що ми тут бачимо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе до рівного рахунку, вісімко! Нарешті рахунок зійшовся. Як почуваєшся, дівчино? Ах, вибач. Пустиня в роті, так? Язик як кілок? Знаю таке, знаю. От, ковтни, прошу.

Прийняла подану плящину у тремтячі руки.

— Куди ж це ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріану. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Геніальний твір номер вісім. Зрештою, неістотно, що то було. Істотно те, що воно вже перестало бути. А хто ти? Куди вибралася?

Кивнула головою, ковтнула слину. І зважилася. Сама здивована зі своєї відваги.

— Я… Я Німуе верх Вледир ап Гвин. З Доріану йду до Анхору, а звідти — до Горс Веллену. До Аретузи, школи чарівниць на острові Танедд.

— Ого. А звідки мандруєш?

— З сільця Вирви. Через Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт…

— Я ту трасу знаю, — перебив він. — Та ти півсвіту перемандрувала, Німуе, дочко Вледира. В Аретузі повинні б тобі за це додати бали на вступному іспиті. Але, мабуть, не додадуть. Амбітну мету ти собі поставила, дівчино з сільця Вирви. Дуже амбітну. Ходи зі мною.

— Добрий… — ноги Німуе все ще переставляла як задубілі…

— Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— Це я мав би тобі подякувати. Кілька довгих днів чекав на когось такого, як ти. Хто сюди не йшов, то все більшими групами, шумно і оружно, таких наш шедевр номер вісім не зважувався атакувати, не висував носа зі сховку. Ти його з нього вивабила. Навіть з великої відстані вмів розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує сам. І невеличкого. Не ображайся.

Як виявилося, край лісу був дуже близько. Далі, при самотній купі дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріану, — промовив біловолосий, — звідси якихось сорок миль. Для тебе — три дні дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогодні. Розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, яка змила отупіння й інші наслідки переляку. Це сон, — подумала. Це мені, мабуть, сниться. Бо наяву такого бути не може.

— Що з тобою? Добре почуваєшся?

Німуе зібрала всю свою відвагу.

— Та кобила, — від хвилювання ледве могла говорити. — Та кобила зветься Рибкою. Бо кожний твій кінь так називається. Бо ти — Геральт з Ривії. Відьми́н Геральт з Ривії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе теж мовчала, втупившись в землю.

— Який зараз рік?

— Тисячу триста… — підняла здивований погляд. — Тисячу триста сімдесят третій після Відродження.

— Якщо так, — біловолосий протер обличчя долонею в рукавиці, — то Геральта з Ривії давно вже нема серед живих. Помер сто п’ять років тому. Але думаю, що тішився б, коли… Тішився б, що після тих ста п’яти років люди ще про нього пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, пам’ятають навіть ім’я його коня. Так, думаю, що тішився б. Коли б міг про це знати. Ходи. Проведу тебе.

Вони довго йшли мовчки. Німуе гризла губи. Засоромлена, вирішила більше не озиватися.

— Перед нами, — перервав напружену тишу біловолосий, — роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріану. Доберешся безпечно…

— Відьми́н Геральт не помер! — випалила Німуе. — Просто відійшов, відійшов до Країни Яблунь. Але повернеться… Повернеться, бо так сказано в легенді…

— Легенди. Небилиці. Казки. Байки. Перекази. Я міг здогадатися, Німуе з сільця Вирви, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не зважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, почуті в дитинстві. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже занадто далеко відійшла від дому, щоб це зрозуміти.

— Відьми́н повернеться з потойбіччя! — не здавалася Німуе. — Повернеться, щоб боронити людей, коли знову запанує Зло. Доки існуватиме темрява, доти потрібні будуть відьми́ни. А темрява все ще існує!

Він довго мовчав, дивлячись вбік. Врешті повернув до неї обличчя. І усміхнувся.

— Темрява все ще існує, — підтвердив. — Попри наявний прогрес, котрий, як нас запевняють, повинен роз’яснювати морок, ліквідовувати загрозу і відганяти страховиськ. Як досі, прогрес особливого успіху в цих справах не добився. Як досі, прогрес тільки запевняв нас, що темрява — це виключно затьмарюючий світло забобон, що боятися нічого. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві пануватиме Зло, завжди в темряві будуть ікла й пазурі, вбивства і смерть. І завжди будуть потрібні відьми́нии. І хай би завжди з’являлися там, де потрібні. Там, звідки долинає крик про допомогу. Там, звідки їх кличуть. Хай би з’являлися прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого пробива’є темряву, ясність якого морок розсвітляє. Гарна казка, атож? І закінчується гарно, як кожній казці годиться.