Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Але… — заїкнулася вона. — Але ж це сто літ… Як можливо, щоб… Як це можливо?

— Таких питань, — перебив він її, все ще посміхаючись, — не можна задавати майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій вчать, що нема неможливих речей. Бо все, що сьогодні неможливе, завтра стане можливим. Таке гасло повинне висіти над входом до академії, яка скоро буде й твоєю. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми розлучимося.

— Але ж… — вона відчула раптове полегшення, а слова попливли рікою. — Але я хотіла б знати… Знати більше. Про Єнніфер. Про Цирі. Про те, як насправді закінчилася та історія. Я читала… Знаю легенду. Знаю все. Про відьми́нів. Про Каер Морген. Знаю навіть назви всіх відьми́нських Знаків. Прошу розповісти мені..

— Тут ми розлучимося, — лагідно перервав він її. — Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною — зовсім інший шлях. Оповідь триває, історія не закінчується ніколи. Що ж до Знаків… Є такий, якого не знаєш. Називається Сомне. Подивися на мою долоню.

Подивилася.

— Ілюзія, — почула звідкись, дуже здалека. — Все на світі — ілюзія.

— Гей, дівчинино! Не спи, бо ще хто вкраде!

Підняла голову. Протерла очі. І зірвалася з землі.

— Я заснула? Спала?

— І то ще як! — засміялася з козел дебела жінка, що правила підводою. — Як камінь! Як забита! Два рази я до тебе кричала, а ти хоч би що. Вже мала-м з возу злаз и ти… Ти сама? Чого так розглядаєшся, шукаєш кого?

— Такого… з білим волоссям… Був тут.. А може… Сама вже не знаю..

— Я нікого не виділа, — відповіла жінка. З-за її плечей виглядали голівки двох дітей.

— Виджу, що ти в дорозі. — Жінка вказала очима вузлик і кийок Німуе. — Я в Доріан їду. Як хочеш, підвезу. Як і ти в той бік.

— Дякую! — Німуе видряпалася на козли. — Стократно дякую.

— Но! — Жінка смикнула віжки. — То поїхали. Ліпше їхати, ніж пішодрала, нє? То-сь ся мусила намучити, так тебе зморило, що при самій дорозі заснула-сь. Так спала, кажу тобі…

— Як камінь, — зітхнула Німуе. — Знаю. Втомилася і заснула. А до того…

— Ну? Що до того?

Оглянулася. За нею був чорний ліс. Перед нею дорога серед ряду верб. Дорога до мети.

Оповідь триває, подумала. Історія не закінчується ніколи.

— А до того снився мені предивний сон.

Не так давно численні поклонники творчості Анджея Сапковського одержали несподіваний подарунок. Хоча, здавалося б, історія закінчилася і герої циклу «про Геральта й Цирі» відійшли в засвіти, то все ж АС фантастики знайшов можливим дописати ще одну книгу. Вона є і своєрідним зачином і своєрідним епілогом усіх інших. Ця книга написана найпізніше, але відразу ж після завершення дії «Сезону гроз» Геральт вирушає знімати чари з доньки короля Фолтеста. Як знають пильні читачі циклу, опис цього його подвигу є змістом першого оповідання про Геральта, яке в нас традиційно перекладають «Відьмак».

Традиційно — а от чи існує ця традиція? Як не сумно зізнаватися, але саме відьмацький цикл, що прославив автора і відкрив новий розділ у літературі жанрі фентезі, українською мовою перекладений дуже скупо. Два оповідання — «Відьмак» та «Зерно правди», — надрукованих у журналі «Всесвіт». Кілька самодіяльних електронних перекладів, приступних лише активним користувачам інтернету. Оце й усе, — поза тим, ті українські читачі, які не читають польською мовою, були здані на російські переклади вже покійного Є.П.Вайсброта. Не хочу сказати про них нічого поганого. ( Перефразовуючи самого Сапковського: «Щоб виник навіть найгірший переклад, хтось мусив страшенно напрацюватися» .) Переклади Євгенія Павловича зроблені талановито і мають численних прихильників. На закиди про не досить точне відтворення оригіналу можна відповісти, що, навіть коли абсолютно точний переклад був би можливим, він вийшов би страшенно нудним. Це, однак, не змінює однієї обставини: саме українська мова і українське культурне середовище належать до тих нечисленних, які можуть відтворити світ відьмацької саги максимально адекватно.

І нічого дивного — адже в своїй основі і попри західноєвропейські, зокрема, кельтські включення, це світ Центрально-Східної Європи. Речі Посполитої, почасти й Австро-Угорщини. А їхній спадок — це те, на що і ми маємо право претендувати. У нас з ним спільна історія, цілі пласти спільної лексики, звичаї і традиції. Звісно, це вже має певний наліт архаїчності, але в цьому і шарм.

Нашими містами теж колись управляли війти, бурмістри та райці-лавники. В містах працювали цехи, щоб стати цеховим майстром, требо було відбути навчання-«термін», а потім ще й здійснити освітню подорож-вандрівку. В нас теж були академії зі студентами-спудеями. Наші вчені люди теж любили закидати з-латинська. Наші предки подібно одягалися і їли подібні страви — недаремно одна з героїнь «Сезону гроз» одягнена в запаску і варить борщ. Більше того, певні епізоди циклу виглядають наче живцем вихопленими з української історії, в тому числі й найновішої…