Роджер Желязни - Лицар Відображень

Крізь тільки що підняту завісу пилу відкривався вид в кімнати Бранда, симетричні моїм. Замість зубчастого, нерівного пролому в стіні там, неушкоджена, бездоганна, виявилася арка, а по обидва боки і над нею стіна була незайманою. Здається, стіна праворуч від мене виявилася пошкодженою менше, ніж раніше.

Рушивши вперед, я обвів рукою кам'яний вигин. У пошуках тріщин я досліджував штукатурку по сусідству. Тріщин не виявилося. Гаразд. Стіна була зачарована. Чи сильно?

Широкими кроками я пройшов під аркою і озирнувся. У кімнаті було темно, і я машинально викликав логрусовий зір. Він, як зазвичай, з'явився і почав служити свою службу. Можливо, Логрус вирішив не тримати на мене зла.

Звідси було видно залишки безлічі магічних дослідів і кілька збережених заклять. Більшість чаклунів безладно нагромаджують зазвичай невидимі магічні предмети, але Бранд, схоже, був справжнім нечупарою. Але, звичайно, намагаючись захопити владу над всесвітом, він міг поквапитися і мало не віддати кінці. В іншому випадку акуратність буває дуже важлива, а в такій справі ні. Я продовжив свій інспекторський обхід. Там були таємниці, незакінчені справи, дещо вказувало на те, що Бранд деякими магічними дорогами забрався куди далі, ніж мені коли-небудь би хотілося. І все-таки нічого такого, щоб мені стало ясно: з цим я не справлюся. Нічого, що тут же виявилося б смертельним. Тепер, коли мені, нарешті, випала нагода обстежити апартаменти Бранда, не виключено, що мені могло спасти на думку не чіпати арку і приєднати його кімнати до своїх власних.

Виходячи звідти, я вирішив завітати до шафи Бранда, раптом у нього знайдеться капелюх, яка підійде до мого наряду. Відкривши його, я виявив темну трикутну шляпу із золотим пером; кращої годі було й бажати. Колір був трошки непідходящим, але я несподівано пригадав одне закляття, і змінив його. Я вже зовсім було зібрався йти, але логрусовий зір вловив, як в глибині верхньої, заваленої капелюхами полиці, щось коротко блиснуло. Потягнувшись, я витягнув його.

Виявилося, що це темно-зелені піхви з дуже красивим золотим гравіюванням, руків'я меча, який визирав звідти, явно було з накладного золота, а ефес прикрашав величезний смарагд. Я взявся за нього і потягнув клинок з піхов, наполовину очікуючи, що пролунає крик, подібний зойку демона, на якого звалили цілий балон святої води. Замість того він просто засичав, піднявся легкий димок. На металі клинка був блискучий візерунок, який цілком можна було впізнати. Так, частина Лабіринту. Такий же малюнок прикрашав і Грейсвандір — тільки там була частина Лабіринту, що знаходилася біля входу, а тут — та, що була ближче до виходу.

Сховавши меч в піхви я, підкоряючись раптовому пориву, підвісив його до перев'язі. Я вирішив, що непогано буде подарувати Люку з нагоди коронації меч його татуся. Значить, беремо його з собою для Люка. Потім я вийшов у бічній коридор, перебрався через невеликий шматок розваленої стіни покоїв Жерара і повз двері Фіони повернувся в покої батька. Хотілося перевірити ще дещо, і меч нагадав мені про це. Порившись в кишені, я вивудив ключ, який переклав туди зі своїх закривавлених штанів. Потім вирішив, що краще постукати. А раптом…

Я постукав і почекав, ще раз постукав і ще почекав. В насталій слідом тиші я відімкнув двері й увійшов. Далі передпокою я не забирався — мені треба було тільки перевірити вішалку.

Грейсвандір зник зі свого кілочка.

Я позадкував, закрив і замкнув двері. Кілька вішалок спорожніло, це факт, і можна відразу зрозуміти, в чому тут справа. От тільки що це доводить? Але ж це я і хотів дізнатися? З'явилося відчуття, що дізнатися все до кінця буде куди простіше, ніж раніше.

Через двері, які я залишив незакриті, я повернувся в покої Бранда, і нишпорив по них, поки в попільничці неподалік не побачив ключ. Замкнувши двері, я сунув ключ у кишеню, це було досить безглуздо, тому що тепер через мою кімнату де не стало стіни, міг увійти хто завгодно. І все ж…

Перш, ніж перейти назад в свою вітальню, де знаходився вимазаний слиною ті'га і почасти захаращений уламками Тебріз, я зачекав. У кімнатах Бранда щось розслаблювало, тут було спокійно, чого я раніше не помічав. Я трохи походив по них, відкриваючи ящики, заглядаючи в чарівні коробочки, розглядаючи папки з його малюнками. Логрусовим зором я помітив, що в стовпчику ліжка заховано щось чарівне, маленьке і потужне, силові лінії так і били від нього в усі боки. Відгвинтивши шишечку, я знайшов усередині маленький тайник. У схованці була оксамитова коробочка, в коробочці — кільце. Ободок був широким, можливо, платиновим. До нього було прироблено щось подібне коліщатка червонуватого металу з незліченними крихітними спицями, багато яких не товстіше волоска. Від кожної тяглася силова лінія, яка вела — куди? — Цілком можливо, в Віддзеркалення, до якогось таємного джерела могутності чи заклять. Раптом Люку більше припаде до душі кільце, а не меч. Я надів його, і воно як ніби пустило коріння в саму серединку мого єства. Я міг відчувати, як рухаюся по лініях до кільця і далі, уздовж цих сполучень назовні. Кільцю були доступні найрізноманітніші втілення енергії, якими воно керувало, від найпростіших хтонічних сил до витончених побудов Вищої Магії, від найпростіших духів до істот, подібних безмозким богам, і це справило на мене враження. Незрозуміло, чому в день битви і падіння Лабіринту Бранд не мав його при собі. Я відчував, що одягни він його, він став би непереможний. Тоді ми всі могли б жити в Брандкастлі, або в Бранденберзі. Ще було незрозуміло, чому Фіона в кімнаті по сусідству не відчула присутності кільця і не прийшла пошукати його. З іншого боку, я-то теж не відчув? Яке б не було це кільце, кілька футів — і ставало важко виявити його. Скарби, що зберігалися тут, дивували. Віднести це на рахунок ефекту «особистого всесвіту», який, подейкують, проявляється в деяких з тутешніх покоїв? Зчеплене зі стількома джерелами кільце було прекрасною альтернативою силам Лабіринту і Логрусу. Щоб ця штука набрала таку силу, потрібно не одне сторіччя. У всякому разі, як би воно не було потрібно Бранду, потрібно воно було не зараз. Я вирішив, що не можу поступитися ним Люку — взагалі нікому, хто хоч трохи знайомий з мистецтвами. Я навіть вважав, що його не можна довірити і не-чарівнику. І вже звичайно я не збирався ховати кільце назад в стовпчик ліжка. Що це смикається у мене на зап'ясті? Ах, так, Факір. Смикався він вже деякий час, щоправда, недовго, але я помітив це з трудом.