Роджер Желязни: Рушниці Авалона

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської

Зійшовши на берег, я сказав:

— Прощавай, «Метелик».

Вітрильник повільно розвернувся і поплив в глибину вод. Я знав, що він повернеться в бухточку Кабре, тому що маяк знаходився недалеко від відображення, на якому я висадився.

Обернувшись, я подивився на темну лінію дерев, розуміючи, що мене чекає довгий шлях. Я пішов вперед, творячи потрібні зміни. В мовчазному лісі панував передсвітанковий холодок, і це було здорово.

Я ще не добрав у вазі фунтів п'ятдесят, зрідка у мене рябіло в очах, але поступово я входив у колишню форму. Божевільний Дворкін допоміг мені втекти з темниці Амбера, п'яничка Жупен остаточно поставив мене на ноги, і тепер я хотів знайти близьку копію Відображення, якого більше не існувало. Обравши стежку, я продовжував йти вперед.

Через деякий час я зупинився біля високого дерева, яке і повинно було стояти на цьому самому місці, засунув руку в велике дупло, витягнув свою срібну шпагу і пристебнув її до пояса. Те, що вона залишилася в Амбері, не мало зовсім ніякого значення. Зараз вона була тут, бо ліс знаходився у всіх Відображеннях.

Я йшов на протязі декількох годин, залишаючи невидиме сонце за лівим плечем, потім трохи перепочив і знову вирушив у дорогу. Мені було приємно дивитися на опале листя, камінці, пеньки, зеленіючі дерева, траву, темну землю. Я з насолодою вбирав у себе ці маленькі кольори і запахи життя, прислухався до дзижчання, трелей і цвірінькання навколо. Боже! Як я захоплювався своїми очима! Почуття, які я відчував після чотирьох років повної темряви, неможливо було передати словами. А відчувати свободу…

Поли мого старенького рваного плаща роздувалися і плескали під поривами вітру. Напевно, я виглядав зараз років на п'ятдесят: худий, якщо не худий і з зморшкуватим обличчям. Хіба хто-небудь зможе мене впізнати?

Я йшов, міняючи відображення за відображенням, але так і не потрапив куди хотів. Напевно я став надмірно сентиментальний. Ось що сталося…

На узбіччі дороги я побачив сім чоловік: одного живого і шістьох мертвих. Трупи лежали в найрізноманітніших позах, і з численних відсічених кінцівок кров давно перестала текти. Той, хто залишився живим знаходився у напівсидячому положенні і спирався на покритий мохом стовбур гігантського дуба, тримаючи шпагу поперек колін. Його сірі очі були відкриті і затягнуті поволокою, кістляві пальці судомно стиснуті, глибока рвана рана в боці сильно кровоточила. Обладунків на ньому, на відміну від деяких мерців, не було. Дихав він повільно і, насупивши волохаті брови, не відривав погляду від ворон, які викльовуються очі трупах. Мене він, здавалося, не помітив.

Я підняв каптур плаща і опустив голову, ховаючи обличчя. Потім зробив кілька кроків вперед. Колись я знав цю людину, а може, такого-ж, як він, хоча з тих пір минуло багато років.

Коли я наблизився, він трохи підняв шпагу, направивши вістря мені в груди.

— Я — друг, — сказав я. — Хочете ковток води?

Якусь мить він вагався, потім кивнув.

— Так.

Я простягнув йому відкриту фляжку; він випив, закашлявся і знову приклався до шийки.

— Дякую, сер, — промовив він, віддихавшись. — Шкода, у вас немає нічого міцнішого. Чорт би забрав цю подряпину!

— Є і міцніше. А вам можна?

Замість відповіді він простягнув руку і я дав йому іншу фляжку. Після першого ковтка горілки, яку п'є Жупен, він закашлявся секунд на двадцять, не менше, а потім посміхнувся лівою стороною рота і довірчо мені підморгнув.

— Відразу полегшало. Не заперечуєте, якщо я змочу цією штукою свій бік? Шкода, звичайно, гарного напою, але…

— Забирайте все, якщо треба. Але ж у вас трусяться руки. Хочете, допоможу?

Він кивнув, і я розстебнув його шкіряну куртку, не звертаючи уваги на численні подряпини на руках, грудях і плечах, а потім зрізав кинджалом сорочку, прилиплу до рани. Рана виглядала досить неприємно і тяглася по всьому животу, доходячи до верхньої частини стегна. Стягнувши її краї руками, я витер кров шийною хусткою.