Роджер Желязни: Рушниці Авалона

— Ця земля не здається особливо нещасною, — зауважив я.

— У Ганелона сильне князівство, і він може дати відсіч будь-якому ворогові. Але Круг розширюється, і я відчуваю, що скоро день рішучої битви.

— Ваша розповідь зацікавила мене.

— Сер Корі, якщо ви досі нічого не знали, постарайтеся забути те, що я розповів. Обійдіть Чорний Круг стороною і йдіть своєю дорогою. І хоча я дорого дав би, щоб ви билися в наших рядах, я не смію ні про що вас просити, тому що ніхто не може передбачити, чим закінчиться битва.

Дорога стала підніматися в гору, і раптово крізь просвіт дерев я побачив знайому мені до болю картину. Від несподіванки я застиг на місці.

— У чому справа? — Запитав лицар, повернувши голову. Потім, придивившись, він полегшено зітхнув. — Виявляється, ми йшли набагато швидше, ніж я думав. Це — замок Ганелона.

Мимоволі я став думати про Ганелона, хоча це не доставило мені задоволення. Він був зрадником і вбивцею, якого я виставив з Авалона і покинув на іншому Відображенні і в іншому часі — приблизно так вчинив зі мною мій брат Ерік. Шкода, якщо Ганелон виявиться саме тут. Це було неймовірно, але можливо. Він був звичайним смертним, а я відправив його в вигнання понад шість століть тому, але за часом цього Відображення могло пройти всього кілька років. Час — одна з перемінних у Відображенях, і навіть Дворкін не знав усіх його особливостей. Або можливо, він-то якраз і знав, і знання це звело його з розуму. Як би то не було, я не вірив, що мова йшла про мого колишнього помічника, товариша і старого недруга, тому що він ніколи не став би пручатися беззаконню, навпаки, творив би його, керуючи самими мерзенними зі всіх творінь.

Я подумав про людину, яку ніс на руках і яка теж жила в Авалоні більше шестисот років тому. Час збігався.

Мені зовсім не хотілося зустрічатися з Ганелоном і бути впізнаним. Він нічого не знав про Відображення і вважав мене чорним магом, який пощадив його життя, але прирік на жалюгідне існування. І хто знає: запропонуй я йому вибір, він міг би віддати перевагу смерті перед вигнанням.

Тим не менш поранений лицар потребував догляду і даху над головою, і тому я продовжував йти вперед.

Все ж цікаво…

Він мене згадав, хоча, звичайно не впізнав. Можливо, йому довелося мати справу з моїм двійником, який правив в цій країні, так схожій на Авалон? А як мене приймуть, коли зрозуміють, хто я такий?

Сонце почало заходити. Подув прохолодний вітерець. Мій підопічний хропів щосили, і я знову перейшов на біг. Мені зовсім не посміхалося зустрітися вночі в лісі з невідомими тваринами з якогось Круга. Я біг, наступаючи на зростаючі в довжину наші тіні, і намагався не думати про гонитву, засідки і інші непотрібні зараз речі. Думки в моїй голові остаточно переплуталися, у мене з'явилося дивне передчуття, і раптово я почув за своєю спиною м'який тупіт: «Топ, топ, топ».

Я поклав ноші на землю, повернувся і витяг шпагу з піхов.

Дві кішки.

За зовнішнім виглядом — сіамські, але кожна — завбільшки з тигра. Твердий погляд яскраво жовтих очей без зіниць.

Коли я встав до них обличчям, вони сіли і втупилися в мене, не мигаючи. Нас розділяло кроків тридцять. Кішка, яка сиділа зліва, відкрила пащу, і я підняв шпагу. «Цікаво, заричить вона чи замуркає?» — Чомусь подумав я.

Але кішка заговорила:

— Людина. Смертний.

— І все ще живий, — сказала другий кішка голосом таким же, як у першої.

— Вб'ємо його, — заявила перша.

— А що робити з тим, хто його охороняє? Вид цієї шпаги мені не подобається.

— Він смертний?

— Підійдіть і дізнаєтеся, — спокійно відповів я.

— Він худий і старий.

— Але він ніс важку ношу швидко і не відпочиваючи. Давай зайдемо з двох сторін.

Як тільки вони встали, я кинувся вперед, і права кішка тут же стрибнула на мене. Моя шпага розколола їй череп і пройшла до лопаток. Я швидко обернувся, і в цей час друга кішка прослизнула до носилок. Я рубонув з плеча.

Удар прийшовся по спині, і клинок увійшов у тіло, як у масло, розрубавши кішку навпіл. Пролунав дикий вереск, що нагадував багаторазово посилений скрип крейди по дошці. Волохате тіло спалахнуло яскравим полум'ям. Перша кішка вже теж горіла.

Але та, яку я розрубав, ще була жива. Вона подивилася на мене, зустрілася зі мною поглядом і не опустила блискучих очей.

— Я вмираю останньою смертю, — сказала вона, — а значить, я знаю тебе, відкривач шляху. Чому ти вбиваєш нас?

А потім голова її загорілася.

Я відвернувся, витер клинок об траву і вклав шпагу в піхви. Потім підняв носилки і, не звертаючи уваги на град питань, що посипалися, пішов вперед.