Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Сюди, — звернувся він до мене, підходячи і взявши мене за руку.

Ми розвернулися і попрямували в самий темний кут, де висіло високе дзеркало в цікавій рамі, яке досі я не помічав.

Відображало воно дивно: кімната за нашими спинами віддалік виднілася чітко, але чим ближче ми опинялися до дзеркальної поверхні, тим нерозбірливішим ставало Відображення. Я розумів: що буде, то буде. І таки напружився, коли Дворкін, який на крок випереджав мене, пройшов крізь туманну поверхню дзеркала, ривком потягнувши мене за собою.

Я спіткнувся, а рівновагу відновив, коли прийшов до тями на уцілілій половині королівських покоїв перед декоративним дзеркалом. Живо простягнувши руку назад, я торкнув його кінчиками пальців, але поверхня була твердою. Переді мною стояла низенька, згорблена фігурка Дворкіна. Він так і не випустив мою руку. Ковзнувши поглядом по його профілю, який у чомусь був карикатурою на мене самого, я побачив, що ліжко зрушено на східну сторону, подалі від зруйнованого кута і великого пролому, на місці якого раніше була підлога. Біля того краю ліжка, що був ближче, спиною до нас стояли Рендом з Віаль. Вони роздивлялися Корал, покладену на стьобаному покривалі, вона, здається, була без свідомості. В ногах ліжка в масивному кріслі сидів Мандор, який спостерігав за їхніми діями. Він першим помітив мою присутність, що і підтвердив кивком.

— Як… вона? — Запитав я.

— Струс мозку, — відповів Мандор, — і пошкоджене праве око.

Рендом обернувся. Не знаю, що вже він збирався мені сказати, але коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною, слова завмерли в нього на губах.

— Дворкін! — Вимовив він. — Як довго! Я не знав, чи живий ти ще. Ти… в порядку?

Карлик хихикнув.

— Я зрозумів, про що ти, і поступаю розумно, — відповів він. — Зараз я хотів би оглянути цю леді.

— Звичайно, — відгукнувся Рендом і посторонився.

— Мерлін, — сказав Дворкін, — подивися, чи можна розшукати це твоє створіння, Колесо-Привид, і попроси його повернути артефакт, який він позичив.

— Ясно, — сказав я і поліз за Козирями.

Мить — і я вже вийшов на зв'язок, шукав…

— Батьку, кілька хвилин тому я відчув, що потрібен тобі.

— Камінь у тебе чи ні?

— Так, я тільки що з ним закінчив.

— Закінчив?

— Закінчив його використовувати.

— Як же ти… використовував його?

— З твоїх слів я зрозумів, що, якщо пропустити крізь нього чиюсь свідомість, це дає деякий захист від Лабіринту — і задумався, чи спрацює це у випадку такої ідеально синтетичної істоти, як я.

— «Ідеально синтетича» — хороший термін. Звідки це?

— Я сам створив його, підшукуючи найбільш точне визначення.

— Підозрюю, що тебе він відкине.

— Ні.

— А, так ти дійсно пройшов через цю штуку весь шлях?

— Так.

— І як він вплинув на тебе?

— Важко оцінити. Змінилося моє сприйняття. Пояснити складно… Що б це не було, це — штука тонка.

— Чудово. Тепер ти можеш пропускати свою свідомість через Камінь з деякої відстані?

— Так.

— Ось скінчаться всі наші теперішні неприємності, і я перевірю тебе ще раз.

— Самому цікаво, що змінилося.

— Ну, а зараз Камінь потрібен нам тут.

— Іду.

Повітря переді мною замиготів. Колесо-привид виникло у вигляді срібного кільця, в центрі якого знаходився Камінь Правосуддя. Я підставив долоню чашечкою, підхопив його і відніс Дворкіну, який, отримавши самоцвіт, навіть не глянув на мене. Подивившись вниз, в обличчя Корал, я швидко відвів очі. Краще б я цього не робив.

Я повернувся до Привида.

— Де Найда? — Запитав я.

— Бог її знає, — відповів він. — Біля кришталевої печери вона попросила залишити її. Після того, як я забрав у неї Камінь.

— Що вона робила?

— Плакала.

— Чому?

— По-моєму, тому, що обидві її місії, які Найда вважала головними в житті, пішли прахом. Їй зобов'язали охороняти тебе, а потім шалений випадок дав їй заволодіти Каменем, і це звільнило її від початкових розпоряджень. Ось що відбулося насправді, а я позбавив її Каменя. Тепер її не тримає ні те, ні інше.

— Коли Найда, нарешті, звільнилася, можна було подумати, вона щаслива. Обидва своїх заняття вона вибрала собі не сама. Тепер їй можна повернутися до того, чим зайняті вільні демони за Румоллом.

— Не зовсім так, батьку.

— Тобто?

— Вона, здається, застрягла в цьому тілі. Абсолютно ясно, що вона не може просто покинути його, як інші тіла, якими користувалася. Частково через те, що в ньому немає справжнього мешканця.

— А. Гадаю, вона могла б… е-е… покінчити з собою і звільнитися.