Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Ніколи не чув про нього, — сказав я.

Він знизав плечима.

— Не дивно. Там уже й важливо це було тільки для них. Я ось про що: сперечатися так, як вони це роблять, значить тримати шлях прямо до більш ранньої стадії розвитку, до першопричин, довіряти яким ніколи не варто.

— І яка ж відповідь?

— Відповідь? Ми не в школі. Ці відповіді мають значення тільки для філософів — на практиці їх не застосуєш.

Відливши в маленьку чашечку з срібної фляги зелену рідину, він подав її мені.

— Випий, — сказав він.

— Для мене це зарано.

— Воно не освіжає, а лікує, — пояснив Дворкін. — Не знаю, помітив ти чи ні, але твій стан близький до шоку.

Я залпом проковтнув палюче питво, подібне лікеру, але навряд чи це був лікер. Наступні кілька хвилин пішли на те, щоб розслабити ті частини тіла, в яких я не підозрював напруги.

— Карл Мандор… — Повторив я.

За знаком Дворкіна куля, що світилася, спустилася і наблизилася до нас. Смутно знайомим мені рухом Дворкін накреслив у повітрі знак, і навколо мене утворилося щось на зразок Знака Логрус, тільки без Логруса. Всередині кулі з'явилася картинка.

Той довгий відрізок коридору, в якому відбулося зіткнення, був знищений разом зі сходами, покоями Бенедикта, та й кімнати Жерара, напевно, навряд чи вціліли. Ще бракувало кімнати Блейза, частини моїх кімнат, вітальні, де я так недавно сидів, і північно-східного кута бібліотеки. Підлога і стеля теж зникли. Внизу виднілися постраждалі кухня і навчальний манеж; по інший бік, напевно, приміщення теж зачепило. Піднявши погляд — чарівна куля була напрочуд люб'язною — я зумів побачити небо: значить, пройшовшись по третьому й четвертому поверхах вибух міг пошкодити і королівські апартаменти разом зі сходами наверх, можливо, лабораторію, і, як знати, що ще.

На краю безодні, неподалік від того місця, яке до вибуху було частиною покоїв не те Блейза, не то Жерара, стояв, засунувши кисті рук під широкий чорний пояс, Мандор — як пити дати, права рука у нього була зламана. Зліва йому на плече важко спиралася Корал, її обличчя було закривавлене. Не впевнений, що вона була у свідомості повністю. Лівою рукою Мандор підтримував її за талію, а навколо них літала металева кулька. Навскоси від провалу біля входу в бібліотеку на важкій поперечній балці стояв Рендом. Мені здалося, що трохи віддалік, внизу, на невисокому стелажі, стояв Мартін. Він так і тримав свій сакс. Рендом, схоже, був не на жарт схвильований, і, здається, кричав.

— Звук! звук! — Сказав я.

Дворкін махнув рукою.

— … ортів хаосський лорд підриває мій палац! — Говорив Рендом.

— Ваша Величність, леді поранена, — повідомив Мандор.

Рендом провів рукою по обличчю, потім глянув наверх.

— Може, неважко буде переправити її в мої покої. Віала вельми вправна в деяких видах лікування, — сказав він уже тихше. — Я, до речі, теж.

— Тільки одне, Ваша Величність: де це?

Рендом схилився до нього, вказуючи наверх.

— Дверей, щоб увійти, тобі, схоже, не вимагається, але ось чи дістають тепер дотуди сходи і де треба до них підходити, якщо вони вціліли, не скажу.

— Сходи я зроблю, — сказав Мандор, і до нього стрімко підлетіли ще дві кульки. Вони вийшли на дивні орбіти навколо них з Корал. Трохи згодом вони всі піднялися в повітря і повільно попливли до пролому, на який вказав Рендом.

— Я скоро прийду, — крикнув Рендом їм услід. Здається, він зібрався було додати щось, але потім оглянув розвал, поник головою і повернув геть. Я зробив те ж.

Дворкін запропонував мені ще одну порцію зеленого зілля, і я не став відмовлятися. Крім усього іншого воно, напевно, діяло і як заспокійливе.

— Треба піти до неї, — сказав я йому. — Ця леді мені подобається і хотілося б переконатися, що з нею все гаразд.

— Ну, зрозуміло, я можу відправити тебе до них, — сказав Дворкін, — але не можу придумати нічого, що для неї міг би зробити ти і не зуміли б решта. Куди корисніше буде, якщо цей час ти витратиш на пошуки свого мандрівного створіння — Колеса-Привида. Треба переконати його повернути Камінь Правосуддя.

— Згоден, — визнав я. — Але спочатку я хочу бачити Корал.

— Якщо ти з'явишся, може виникнути серйозне замішання, — сказав він, — від тебе можуть зажадати пояснень.

— Неважливо, — відповів я.

— Добре. Тоді хвилинку.

Він відійшов і зняв зі стіни щось на зразок палички в чохлі — вона висіла там на кілочку. Підвісивши чохол собі до пояса, він пройшов через кімнату до шафи з висувними ящиками і з однієї витягнув шкіряний футляр. Футляр зник в надрах кишені і пролунало тихе металеве брязкання. Маленька коробочка для коштовностей беззвучно пропала в рукаві.