Володимир Єшкілєв - Гойдалка

І вже майже триста років ані безпілотні, ані пілотовані земні апарати не наближались до околиць Матері Зірок. Тим більше, що на шляху до неї зачаїлись небезпечні скупчення міжзоряного пилу і темної матерії. Час від часу зонд-довгожитель, який все ще обертався навколо Пратари, виходив на зв’язок зі станцією на Ксенії-ІІ, повідомляючи про коронарну активність рудого світила та про еволюції найближчих до неї «чорних дір» і лімесів.

Імператор наказував екіпажу «Айн-Софу» здійснити висадку в тому районі 18КВ216:2, який назвали Широким Полем. Туди лінкор мав доставити не лише землян, але й рептилоїдів з ґ’ормітським обладнанням.

Згідно наказу, відповідні санкції Зоран мав отримати після прибуття до системи Пратари. Відповідальною за координацію дій з ґормітами імператор призначив Преподобну Тарасваті.

Таке позиціонування насторожувало.

Й не лише це.

Зоран з’єднався з Преподобною й виклав їй зміст імператорського наказу. Та деякий час мовчала. Спілкуючись з телепатами, командор звик до подібних «дорадчих пауз» і терпляче чекав на коментарій піфійки.

– Отже, нашу місію імператор підпорядковує Ґ’ормі, – нарешті відізвалась та. – Будемо ж достойні його високої довіри.

– Про підпорядкування я здогадався, – буркнув Зоран. – А якщо без пафосу, без «високої довіри», то як? Вам відомо, що там знаходиться, на тій замороженій планеті? Просвітіть мене, Преподобна.

– Портал.

– …?

– Там знаходиться один із вцілілих міжпросторових порталів, створених давніми расами. Його збудували ще в ті часи, коли 18КВ216:2 оберталася навколо материнської зірки. Тоді її ще вкривали океани, вона мала атмосферу. Сотні мільйонів років тому.

– Ящери збираються активувати портал?

– Я би так сказала: спробують активувати.

– І яка ж імовірність успіху?

– Я не володію достатніми для прогнозу знаннями.

– Портал вморожено у кригу?

– Наскільки мені… нам відомо, – виправилась Тарасваті, вкотре підкреслюючи перед командором свою невіддільність від жрецької корпорації Піфії, – невід’ємною частиною порталів були живі істоти, подібні до норн-симбіонтів. Можливо, у крижаній оболонці вони ще зберегли свої властивості. Чи, може, правильніше сказати: здібності.

– Як не кажи, а суть не міняється… – спиною командора пробігла хвиля ознобу, немов у рубці повіяло холодом з крижаних пустель 18КВ216:2. Він запитав:

– Про симбіонтів вам ящери повідомили?

– Ні.

– Ні?

– Поки що це лише мої припущення.

– На Піфії знають координати інших подібних порталів?

– Деяких, – за тоном, яким вимовила це слово Тарасваті, Зоран зрозумів, що зачепив делікатну тему. Одну із численних заборонених тем священної касти. Проте він вирішив не зважати на заборони та забобони й відновити свій командорський суверенітет.

«Далі відступати немає куди. Все. Крапка, – сказав собі командор. – Від сьогодні відьми не гратимуть зі мною у хованки!»

– Чому ж наша раса не спробувала їх активувати? – він зробив наголос на слові «наша». Хоча його мати, клонка тисяча чотириста двадцятої серії, не була б настільки категоричною щодо генетичної приналежності сина.

– Ми ще не досягли потрібного рівня відповідальності.

– Невже?

– Саме так.

– Це ящери так вважають?

– Не лише вони.

– Портали – іграшки лише для дорослих?

– Ви ж, командоре, все самі розумієте. Ви ж посвячений Страж.

– Не все розумію. Далеко не все… Я от ніяк не зрозумію… Вибачте, Преподобна, за солдатську безпосередність: ви, піфійки, все ж таки на нашому боці? На боці людства чи ви за Ґ’орму?

– Ми на боці… – знову хвилинна пауза, потім розмірені слова, мовлені тихим твердим голосом: – Ми на боці життя. Ми, командоре, бережемо життя в Галактиці. Всі форми життя. Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважає жити іншим, не обмежує суверенну свободу розумних рас.

– Ви, як я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? – Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.

– Можливо.

– Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?

– Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину. Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.

«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» – вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.

Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.