Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Пес, однак, не схотів лишатися. Марно Мірек із Ольгою заганяли його назад. Буфик так довго сердито гавкав, що врешті взяли його з собою.

Прихопивши світляний камінь, обережно вийшли на високу скелю й довго розмахували ним на самій верхівці, аж поки над ними не з’явився ракетний літак.

Ура! — вигукнули обоє одночасно, мовби змовившись.

Ракета легко сіла на скельний майданчик під вершиною.

Але ж і нагнали ви на нас страху, шибеники! — привітав їх доктор Фаукнер. Нараз він спинився:

— Чому вас лише двоє? Де решта?

Мірек збентежено розказав про загадкову печеру.

Тоді вони в безпеці. Йдіть у літак і трохи відпочиньте. Скиньте скафандри й попоїжте — ви, певно, добряче зголодніли. А ми тим часом відшукаємо там тих двох.

Піду з вами, самі ви не знайдете, — зголосився Мірек. — І ми випадково відкрили скельний храм.

«Бідака, марить з голоду! Де б тут на Марсі взявся скельний храм?» — подумав Фаукнер.

Тоді ходімо, — мовив уголос. — Вони ж також голодні, нащо даремно їх мучити.

Яр перед печерою Мірек відшукав легко, але вхід до скельного храму зник.

Тут точно був вхід, я не заблукав! — скрикнув хлопчик у відчаї.

Щойно Мірек з Ольгою пішли, Іренка почала плакати:

Мені тут страшно, ходімо за ними…

Вашек також ловив дрижаки, але перед Іреною грав героя:

Не бійся, дурне дівчисько! Нічого тут з нами не станеться, хоч би з неба трактори падали.

А що як нас тут заскочать марсіяни? Адже вони живуть десь недалеко. Хто б іще вирубав цю печеру та вівтар?

Вашек спинився.

Ні, ні! — вигукнув за хвилю. — Храм давно вже покинутий. Глянь, скільки тут всюди пилу. Не пхикай, а краще йди-но гратися зі мною в «сліпу бабу».

Він тут-таки зняв із короткої Іренчиної антени червоний бант і обмотав ним свій шолом, щоб не бачити. Іренка трохи повеселішала.

Агов, піймай мене! — крикнула вона й навшпиньках відбігла від Вашека в куток храму. — Я тут! — вигукнула радісно, коли той почвалав у протилежному напрямку.

Вашек обернувся й непевним кроком рушив у бік Іренки, просто до отвору під кам’яною головою. Раптом він перечепився об якийсь камінь і впав. Зірвав стрічку з шолома — і зойкнув від жаху: з глибини скель почувся громохкий гуркіт. Зі стелі помалу опустилася величезна кам’яна плита, що закрила вихід із храму.

Марсіяни замкнули нас тут! — розплакалася Іренка, притискаючись до Вашека.

Вони довго сиділи непорушно, тремтячи від страху й сторожко прислухаючись.

Залишатися тут не можна — помремо з голоду й спраги, — першою оговталася Іренка. — Не бійся, Вашеку, марсіяни ж нас не з’їли. Може, вдасться знайти інший вихід.

Вона встала й роззирнулася.

Тут є якийсь отвір, — зауважив Вашек, — проте не виключено, що марсіяни хочуть заманити нас у пастку…

Дурниці, — підбадьорила його Іренка, яка виявилася тепер відважнішою, ніж хвалькуватий Вашек. — Пастка все ж краще, ніж смерть від голоду. Принаймні навіч побачимо марсіян. Ото заздритимуть діти в школі, коли розповімо їм усе!

Вашек несміло пішов за Іреною до підземного ходу. Невдовзі вони дісталися великої печери з озерцем посередині. Через нього був перекинутий пречудовий міст.

За мостом виднілися устя кількох коридорів, що вели з печери. Діти розгубилися, в який із них повернути. Врешті ступили в середній і незабаром досягли дивовижного підземного міста, всі споруди якого були вирубані у скелі!

Іренка з Вашеком переходили з кімнати в кімнату, й кожна виявлялася іншою. Меблі незвичної форми, загадкові інструменти й прилади — і всюди світляні камені. Й жодної живої душі.

Після тривалих блукань підземним лабіринтом діти дісталися довгого широкого проходу.

Певна річ, це вихід із підземелля, — втішила Іренка Вашека.

Однак коридор закінчився глухою скельною стіною. Що тепер?

Бачу світло — денне світло! — зненацька радісно закричав Вашек і вказав на сяючі тріщини в стелі.

Щойно тепер він помітив, що в стіну були вмуровані якісь покручені сходи. Хутко видершись ними нагору, хлопчик щосили вперся у стелю, скрикнув. Тонка кам’яна плита здійнялася, відкриваючи рожеве марсіянське небо.