Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Це «Космонос»? — запитав чоловік. — Увага, дуже важливе повідомлення!

До телевізора підбіг доктор Фаукнер; відрегулював трохи зображення і звук. У червоному світлі виникла голова чоловіка, що безперервно повторював виклик:

Допоможіть нам! Експедиція на Марсі просить про невідкладну допомогу! Природне лихо знищило майже всі наші припаси й більшість обладнання. Повернутися не маємо змоги! Допоможіть!

Цей відчайдушний заклик чоловік промовляв усіма світовими мовами, проте його образ поступово зникав у яскравому сяйві та оглушливому гуркоті.

Тепер уже не було й мови про повернення: на Марсі люди чекали допомоги. Тож «Космонос» на щонайвищій швидкості помчав до Марса.

Космічний корабель довго-предовго линув безмежним морем Усесвіту, і з кожним днем тривога всіх членів екіпажу наростала. Телевізор, налаштований на Марс, більше не озивався.

Врешті вони наблизилися до Марса. Таємнича планета полискувала рожевим світлом, і Іренці раптом здалося, що ракета стоїть на місці, тоді як Марс мчить до неї з запаморочливою швидкістю. Ось його велика барвиста куля дивовижно вирівнялася, виднокрай став звужуватися й випрямлятися; раптом з’явилося оранжеве небо, повне довгих хмар, які розтікалися по вікнах ракети.

«Космонос» пірнув у біле хмарне море, мов у мильну піну.

Віддалік показалася посадкова естакада, встановлена людьми, що просили про допомогу. Проте масивна конструкція була розтрощена виверженнями та землетрусом.

Доктор Фаукнер різко розвернув ракету, відтак літак помалу опустився простопадно до поверхні. Небо спалахнуло вогнем, земля задрижала від вибухів; повітря сповнилося виттям та ревом реактивних двигунів, керованих досвідченою рукою так чуйно, немов то були лабораторні терези. Ось ракета вже за кілька метрів од землі; нарешті легко сіла, й реактивний смерч ущух.

Щойно літак пристав до марсіянського ґрунту, біля нього з’явився Краснов — чоловік із марсіанської обсерваторії.

Нарешті! Ви саме вчасно! — вигукнув він. — Область, на якій стоїть наша обсерваторія, захопив сильний землетрус. Запаси води й кисню знищені. Як і наша ракета. Головний передавач також сильно пошкоджений, через це ми так довго не могли зв’язатися з вами. Дихаємо останнім киснем із ранців…

Кисневі балони! — вигукнув доктор Фаукнер замість відповіді.

Поки професор Сміт готував кисень, Фаукнер із Красновим поспішили до обсерваторії. Двоє вчених лежали там на підлозі непритомні. За допомогою кисню з власних скафандрів їх привели до тями й хутко перенесли в ракету.

Діти, вийшовши з літака разом з ученими, скористалися метушнею й рушили на прогулянку фантастичною марсіянською країною. Все довкола здавалося їм незвичайним: рожеве небо з білими хмарами, піщані дюни та глинисті горби барвінкової барви. Тут і там горнулися до землі дивовижні рослини, схожі на кактуси.

Песик Буфик забув, що має на собі скафандр, і заходився обнюхувати одну з рослин. Проте тут-таки здивовано вирячив очі — й діти скрикнули від подиву. Рослина раптом почала обертатися навколо осі, поки не витягла з землі спіральний корінь, кілька разів підскочила й зарилася у ґрунт трохи віддалік…

Очевидно, це не рослина, а якесь звіря, — прошепотів злякано Вашек. — Повертаймося до обсерваторії.

Герой! — засміялася Ольга, що в критичній ситуації виявилася найхоробрішою. — Не знаєш земних рослин, не те що марсіянських. Я нещодавно читала в «ОЬпіски», що тутешня флора здатна пересуватися з місця на місце. В зимовий сезон вона перекочовує на південь.

Я їх боюся, повернімося! — розплакалася Іренка. — Гляньте, — вказала на скривавлене потемніле небо.