Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з чеської М. А. Соучек

Художнє оформлення В. Д. Гринька

Немає ніякісінької надії на те, що ці рядки хтось прочитає хоча б у майбутньому, — і все ж я мушу писати. Мої вірні супутники побороли безнадійність і розпач. Немов нічого й не трапилось, вони заглибились у свої справи: прислухаються до подиху Всесвіту, вимірюють його пульс.

Дві години тому Манго визначив, що наш корабель мчить просто в розжарене серце Галактики. Це значить — кінець. Захоплюючий, жахливо пишний кінець…

В такому разі навіщо ж я пишу?.. Коли мандрівник Андре зазирнув смерті в обличчя, — він дописав у своєму щоденнику останній рядок. Я ж у цю мить тільки починаю писати.

Може, це буде моєю сповіддю? Ні, мені немає в чому сповідатись. Не буде це і розмовою з самим собою, бо я не самотній. З Василем та Манго ми працюємо напружено, а в праці людина не відчуває самотності навіть в останні хвилини свого життя. Не пишу і за звичкою, хоч написав свого часу кілька фантастичних оповідань. Те, про що йтиме мова, безперечно, не фантазія.

Кілька секунд тому сторінки мого щоденника осяяло світло од вибуху згасаючої зорі. Я вже хотів покласти ручку і простежити за цим чудовим відродженням умираючого сонця, але Василь мені перешкодив.

— Пиши! — сказав він рішуче. — Це — наша остання надія на порятунок.

Так, у цих кількох словах — весь зміст уявної безглуздості моєї праці.

Бухгалтер, який виявив у балансі розбіжність на кілька копійок, повинен перевірити всі розрахунки, незалежно від їх кількості, і обчислювати все з початку, аж поки не знайде помилки. Шукаю помилку і я. Я схожий на людину, яка намагається щось пригадати, а тому раз по раз повертається до місця, пов’язаного з подією. Я шукаю помилку, що трапилась внаслідок приголомшливих подій мого життя. Помилку, яка шпурнула нас у пульсуючі глибини Всесвіту.

Навколо нас — запаморочливий, нескінченний простір, яким ми пролітаємо швидше за думку, та все одно ми у в’язниці.

Рідне Сонце загубилось в імлі розірваної Млечної Путі. Вогники зірок мовчать. Велетенська машина з подивом стежить за мізерною порошинкою, що проникла в її механізм, і цей крижаний погляд простору паралізує моє серце.

Ми проминаємо розжарені кулі, від яких назустріч нам тягнуться довгі червоні язики. Зорі швидко виростають і зникають у пітьмі. Молоко туманності скупчується в зоряні острівці; непрозора запона рветься, і ми пропливаємо поміж двома сонцями.

Яка ж швидкість нашого польоту?

Манго ще не вирахував. Наш атомний годинник працює точно, але тільки для нас. Про час на Землі ми не маємо ніякого уявлення, бо давно вже втратили зв’язок з людьми. Який рік збігає зараз на нашій планеті? Чи живий хоч хто-небудь з наших друзів? Чи правду кажуть вчені, що при такій швидкості польоту час для нас зупинився? Чи не постарішало людство на кілька століть? І якщо ми не загинемо у вогнищі центру Галактики, то чи не застанемо потім на Землі тільки далеких своїх нащадків?

Ні, ні, годі про це! Я повинен повернутися на Землю і в минуле.

Мої думки мусять бути в тисячу разів швидшими за наш антигравіплан. Вони повинні одним стрибком повернути мене додому і виявити проклятущу помилку.

Додому! Яке миле це слово. Додому, хоча б у сльотний день чи морозний вечір! Все, що я колись зневажав, тепер буду пестити, мов свою дитину. Над брудною калюжею зупинюся з подивом; найогидніша комаха стане для мене наймилішим створінням! Бодай на мить, хай тільки думкою, втекти з крижаного простору і стальних стін…

Усе почалося в ту далеку знаменну ніч.

Я ліг спати пізно, бо дописував оповідання про майбутню подорож на Місяць. Моя уява була настільки збуджена, що я продовжував фантастичний політ Космосом і уві сні. Та ось, коли ракета вже шугнула вниз і на мене з блискавичною швидкістю почали насуватися кратери й цирки Місяця, у двигунах корабля раптом щось задзеленчало…

Пошкодження? Застережний сигнал?