Володимир Бабула: Пульс Всесвіту

Важкі дубові двері повільно відчинились. На мій подив, за ними нікого не було.

— Увімкни світло, Фердо! Не будемо ж ми сидіти в темряві.

На стінах спалахнуло кілька електричних лампочок. Ми зайшли до яскраво освітленого приміщення з ажурною стелею.

— З ким ви говорили? — спитав я зацікавлено. — Тут же нікого немає?

— Ви маєте на увазі Ферду? Це мій невидимий служник.

— Невидимий?!

— Я можу легко переконати вас у цьому. Він скоряється мені з першого ж слова… Слухай, Фердо, чому ти досі не опустив завіси? Адже сусіди дивляться нам просто на стіл!

Завіси тихо зашаруділи й опустились, а в мене по спині поповзли мурашки.

— Ферда виконує також писані накази. Напишіть будь-яке завдання на цьому папері.

«Фердо, запали вогонь, бо тут холодно!» — написав я каліграфічним почерком.

У ту ж мить спалахнули газові пальники.

— Я вже догадуюсь, що це за чудеса: приховані десь кібернетичні апарати реагують на звуки голосу. Але оцей письмовий наказ мене збив з пантелику. Ви непомітно натиснули на якусь кнопку, правда ж? — допитувався я.

— Я не люблю каверзів. Усе, що вам було продемонстровано, — найчистіша наука… Але на вас чекають ще цікавіші сюрпризи. Адже я обіцяв вам дати тему для фантастичного оповідання, — сказав Пегас.

Я оглянув кімнату. Полиці аж під стелю повні книжок Звичайний письмовий стіл. Круглий столик з двома зручними кріслами. Праворуч від дверей — імітація англійського каміна. Над ним виднілися великі залізні дверцята, які, напевне, вели до широкого димоходу. Дверцята були пофарбовані в той же колір, що й стіни.

— Трохи тіснувато… — сказав я, аби не мовчати.

— Це на перший погляд… Фердо, покажи добродієві спальню.

Одна з книжкових шаф крутнулась навколо осі, відкриваючи хід до другої кімнати. Стіни тут були заставлені книжками. Посередині кімнати стояв диван та нічний столик.

— Для вікон не вистачило місця, — пояснив Пегас. — Але електрика цілком заміняє сонце. До того ж я тут довго ніколи не затримуюсь.

— У вас чудова колекція наукових праць! — зауважив я з подивом.

— Помиляєтесь. Наукові книги з мого фаху містяться в першій кімнаті. А тут — філософські твори та белетристика, головним чином класики. Не хочу хвалитись, але, на мою думку, в мене тут зібрано все краще, що створив людський мозок за весь час свого існування.

— Дивно… Таку бібліотеку я, одверто кажучи, не сподівався побачити у вас, — сказав я схвально. — Вчений і одночасно любитель мистецтва… Чи не грішите ви потай і літературною творчістю?

— І так і ні, залежно від того, як на це глянути. Вас, мабуть, здивують мої слова, але література — не моя пристрасть. Це просто матеріал, який допомагає мені в наукових дослідженнях.

— Не розумію… — признався я, перебігши поглядом по корінцях книжок з іменами Платона, Аристотеля, Шопенгауера, Шекспіра, Шіллера…

— Зрозумієте, коли я покажу таємницю своєї лабораторії.

— У вас тут є і лабораторія?

Пегас посміхнувся. Це була швидше гримаса, яка на мить змінила його непроникне, кутасте обличчя. Ця гримаса так міцно в’їлась мені в пам’ять, що я міг би навіть сьогодні намалювати її. Лукавий відблиск в очах, стиснуті куточки рота, а нижня губа випнута вперед. В цій гримасі проступала погано прихована зарозумілість та почуття власної вищості. Це було застереження, якого я, на жаль, не зрозумів вчасно.

— Будинок, де я живу, купив і перебудував для своєї численної родини архітектор, що створив храм святого Мікулаша. Цей будинок оповитий багатьма легендами, які я старанно вивчив. Одна з них ґрунтувалась на правді і допомогла мені знайти чудове місце для лабораторії, — ви самі незабаром у цьому переконаєтесь. Але перед тим, як туди піти, давайте нашвидку вип’ємо по чашці чорної кави, щоб ви не заздрили своїй нареченій.

Гримаса вченого мене трохи занепокоїла. Хотілося попрощатися з чудним господарем та й побігти до Єви, але допитливість перемогла.

Я з цікавістю стежив, як доктор за допомогою невидимого служника варив каву. Самі по собі відчинилися дверцята шафи з посудом. Пегас узяв звідти дві чашки, вкинув у кожну по кілька коричневих кульок і наповнив водою. Чашки поставив на письмовий стіл, простеливши перед тим паперові серветки. Незабаром вода в чашках закипіла.

— Дякую, Фердо! — жартівливо сказав Пегас. — Прошу — справжня турецька кава. А тих кульок не бійтесь, це не сурогат і не аптекарський товар. Я тільки вкрив зернятка кави особливою речовиною з глюкози, яка роз пускається протягом трьох хвилин кипіння.