Володимир Бабула: Пульс Всесвіту

Кава прекрасно пахла і була дуже смачна. Я пив, нишком оглядаючи письмовий стіл, щоб відкрити його таємницю. Про те, що воду довели до кипіння невидимі інфрачервоні промені, я зрозумів одразу ж, але мене дивувало те, що вони водночас не впливали на дерев’яну дошку стола.

І ще мені не давало спокою запитання:

— Чи послухався б мене ваш Ферда, коли б я прийшов за вашої відсутності і попросив його відчинити мені? Я запам’ятав усе, що ви йому говорили.

Пегас уважно подивився на мене:

— Що ж, спробуйте хоч зараз!

Я вийшов до коридора, але ніякі умовляння на адресу Ферди не допомогли, потрапити назад я вже не міг.

Нарешті мені відчинив Пегас.

— Як бачите, я забезпечив себе від цікавих і непроханих гостей, — засміявся він. — Ферда підкоряється лише моєму голосові. А втім, усе це тільки забавка. Знаєте, я таки трохи відлюдок, тому створив собі кібернетичного друга. Він далеко надійніший за живого. Признаюсь, я не дуже довіряю людям… Як редакторові технічного журналу вам не треба пояснювати, що Ферда — не якийсь там робот з руками і ногами, а всього-на-всього кілька тисяч метрів дроту та безліч реле і напівпровідників. Мій Ферда — не новина для сучасної техніки. Він просто дитя нової науки, кібернетики, над якою працює весь наш інститут. Звісно, Ферда може зробити далеко більше, ніж я вам продемонстрував. Він регулює температуру кімнат, обслуговує телефон і записує розмову… А що особливо важливо — він володіє досконалою пам’яттю, — як ви, а можливо, навіть краще. Словом, це — електронно-обчислювальна машина…

Я зробив жест, що дальші пояснення — зайві. Пегас зрозумів.

— Ну, гаразд. Каву допито, тепер ходімо до лабораторії.

Я хотів узяти пальто, але Пегас мене зупинив:

— Пальто вам не потрібно. Лабораторія під нами.

— Фердо, я йду працювати! — звернувся доктор Пегас до свого невидимого служника.

— Прошу, маестро! — почулося з каміна. — Заходьте.

Хоч я людина без забобонів і не боюсь невідомого, але цього разу по-справжньому злякався. Може, у доктора все-таки є живий помічник, який виконує всі накази?

Не встиг я опам’ятатись, як стальні дверцята над каміном тихо відчинилися. З них повільно висунулась і спустилась на килим металева драбинка.

— Дозвольте, я піду вперед. Хід досить-таки незвичайний, щось ніби як до курника, — виправдувався Пегас. — Але далі буде краще.

Коли я видрався по драбинці, доктор подав мені руку, і ми опинились у маленькій кабіні з кількома кнопками на стінах.

— Ліфт зроблено для одного, на відвідувачів я ніколи не розраховував, — сказав Пегас, натискуючи на одну з кнопок. Кабіна повільно поповзла вниз.

— Ви — перша людина, якій я відкриваю свою таємницю і показую підземну лабораторію, — зауважив Пегас по паузі. — Ніхто навіть не припускає, що в цьому старенькому будиночку може існувати щось подібне.

— А ви не боїтесь, що я як редактор можу виказати вашу таємницю?

— Ні, цього я не боюсь, — сказав Пегас з несподіваним для мене притиском. — Я довіряю вам. Знаю, що не розголосите нічого, аж доки я сам не попрошу про це.

У мене було таке відчуття, наче ми спускаємось у самісінькі надра землі. Ліфт рухався з швидкістю слимака і так тихо, що часом здавалося, ніби ми стоїмо на місці. Та ось він нарешті зупинився.

— Як я вже казав, будинок переробив старий Динценгофер десь у другій половині сімнадцятого століття. Одна з легенд розповідає, що цей будинок був колись з’єднаний з Празьким кремлем і Новим-Мєстом добре обладнаними коридорами, які під час війн та заворушень служили запасними виходами… Прошу! Ми перебуваємо в одному з коридорів.

Я нерішуче підійшов до затхлого, тьмяно освітленого проходу. Краплини, що падали з стелі, тихо видзвонювали чудернацьку мелодію.

— Динценгофер будував надійно: минуло стільки років, а коридор дуже добре зберігся. Десь на березі Влтави він закінчується обвалом, кимось замурованим, щоб влтавська вода не залила підземелля. За всіма ознаками це зроблено через багато років після смерті архітектора.

Пройшовши близько тридцяти кроків, ми звернули до бічної галереї, що кінчалась сучасними гладенькими дверима.

Пегас витяг з кишені ключі.

— Ферду я залишив нагорі. Тому тут змушений відчиняти сам. Ще один запобіжник — і можемо вступити до мого королівства… — Він натиснув щось на вологій стіні. Двері відчинились, і водночас у приміщенні спалахнуло світло.

Я зацікавлено оглядав просторе приміщення з голими бетонованими стінами, — в ньому було повно найрізноманітніших приладів та апаратів.