Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Це жахливо, бабусю, який наш Митя балакучий, — сказала вона знічено. — Всю дорогу тренувався, як буде розповідати тобі про татка — стрийка Ваню, тепер оце.

Зіна Олександрівна погладила Митю по неслухняному волоссю. Не картай його так, Машенько, Митя має рацію. Наші лікарі піднесли мені до дня народження подарунок справді найчудовіший; скоро я здорова повернуся на Землю.

Гучна радість дітей — і подарунки — й емоції ювілянтки… Аж ось прийшла черга розповіді, якою діти так тішилися. Вони раптом забули, що бабуся має з ними постійний зв’язок, і все зображали в новому світлі, мовби вона довідувалася про це лише зараз.

Звісно, спочатку слово мусив отримати Митя, інакше б він майже все забув. Хлопчик урочисто сповістив, що татко працює інженером на будівництві греблі через Берингову протоку й що, можливо, до кінця наступного року протока буде перегороджена. Це буде гарно, бо на всій півночі потеплішає й у значно вищих широтах тепер квітнутимуть троянди.

Оля похвалилася найперше мамою. Вона директор вугільних копалень, у яких сама не працює. Під землю лише зрідка спускаються майстер чи механік. Вугілля добувають машини, керовані головним диспетчером. Мама надсилає те вугілля таткові на хімічні заводи, де з нього виробляють дивовижні речі — як, наприклад, оцей гаманець, що його Оля привезла бабусі.

Малий Коля не зміг до ладу пояснити бабусі, де працює татко, позаяк ще не вмів вимовляти «термоядерна електростанція», й Женька мусила йому допомогти. Однак Коля добре знав, що в електростанції діється щось подібне до того, що й на Сонці, і що при цьому звільняється потужний електричний струм, котрий відтак споживає стрийко Василь у своєму Інституті. Він якось відвідав татка в електростанції, але — на жаль — жодного сонечка не бачив.

Женька погордливо махнула рукою. Це все дрібниці. Її татко й мама працюють у біологічному інституті, де робляться справжні дива. Оскільки Женька вже «старша» піонерка, вона розповідає все ретельно, з майже науковими поясненнями. Мама й татко змінюють положення атомів у хромосомах — це ті зелені тільця в листі рослин, від яких залежить їхній ріст — і тим самим надають рослинам і, врешті, тваринам таких властивостей, які б вони відтак передали наступним поколінням. Створюють також своєрідні генетичні отрути, які допомагають знищувати зародки небезпечних мікробів. Маша мала ще багатшу програму. Її татко хірург, а мама працює на московському заводі імені Орджонікідзе, де виробляються машини-автомати. Це справжні роботи, хоча й не схожі на людину. Вони можуть рахувати так швидко, що в людини паморочиться голова, виробляють найскладніші деталі й самі наглядають за виробництвом, а також — хочете вірте, хочете ні, — при потребі копіюють самі себе й виробляють знову. Здається навіть, що вони відчувають біль, коли виявляють вади на матеріалі. Один з роботів, виготовлених мамою, працює й тут, на Місяці. Без втручання людини він спостерігає в одній з обсерваторій за частиною небосхилу й сповіщає про все, що відбувається у Всесвіті.

А що робите ви, дітки мої? Навчаєтеся добре? Адже ви мусите зробити в житті більше, ніж ми — а для цього треба багато знати й уміти, — перевела розмову на інше бабуся.

Звісно, — озвалися онуки майже одностайно, але трохи несміливо.

Бабуся, однак, знала, що то прокинулася дитяча скромність. Усі онучата вчаться добре. Хто б не хотів сам керувати шахтою без шахтарів, створювати роботів або нові види рослин чи тварин, хто б не хотів бути великим винахідником, митцем чи славетним завойовником Усесвіту?

Саме коли бабуся роздавала дітям подарунки, уламки цінних порід, дрібні метеорити з космічних далей, до кімнати увійшов ще один привітальник, астрорепортер Серьожа.

Маю тут сяку-таку роботу, — сказав він, обнявшись із Зіною й дітьми. — І маленький подарунок до ваших уродин.

Він увімкнув щось на відеомагнітофоні, й за хвилю на екрані телевізора почала розгортатися дія. Старт велетенської ракети з місячного космодрому, політ зоряним простором, помалу наближається планета Венера, політ навколо неї — й посадка. Дивовижний краєвид із яскраво-жовтим небом, барвінково-зелене озеро й незвичні покручені рослини.

Я вибрав ці світлини для вас, матінко, щоби ви частіше згадували про мене, коли ми полетимо на Марс.

Як я можу тебе забути, хлопчику? — прошепотіла зворушена жінка. І знову привітальники, цього разу земні. Обличчя на екрані чергувалися — і всі називали Зіну Олександрівну «матінкою».