Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Місячний ландшафт із орнаментом дрібних кратерів на горбкуватій рівнині, на недалекому обрії зубці різко освітлених скель — а над ними велетенська куля в блакитнуватій запоні, що нерухомо висить серед яскравих зірок — такий краєвид відкривався з кімнати Зіни Олександрівни. Домівка була дуже далеко, та все ж їй не випадало тут нудьгувати.

Всеньку батьківщину разом із рідною Москвою мала постійно перед собою мов на долоні. В місячному санаторії в неї було багато друзів серед пацієнтів і лікарів. А з дітьми на Землі могла розмовляти щодня за допомогою дивовижної сучасної техніки. Хоча день на Місяці триває чотирнадцять днів і так само довго — ніч, вона жила за земним календарем, бо інакше не може жити людина, народжена на планеті.

Строгий щоденний порядок вона порушила тільки сьогодні. Спала цілий день — за московським часом — і сам закріплений лікар розбудив її за тридцять хвилин до півночі, щоби могла підготуватися до завтрашнього святкування своїх сімдесятих уродин.

Вона легко схопилася з ліжка — хай живе мале місячне тяжіння! — й сіла у зручне крісло з повітряними подушками. Холодне відбите світло окреслило її шляхетне обличчя й налило сяючим сріблом волосся.

Зіна Олександрівна сиділа в кімнаті сама. Місцеві віншувальники прийдуть аж уранці. Очима блукала по великому глобусі й подумки мандрувала з ними.

Що зараз поробляє Ванюша? — прошепотіла вона, поглянувши на Берингову протоку.

Темна гладінь Тихого океану, місцями поплямована хмарами, сліпуче блищала недалеко від Камчатки. Сонце осявало Радянський Союз аж по Байкал, де земна ніч поступалася швидкості годинникових стрілок. Над Москвою вона ще панувала безроздільно. Велике місто мерехтіло крізь хмарну запону, мов тьмяна зірочка.

Наближалася північ. Зіна Олександрівна пильно дивилася на Москву, й серце її калатало гучніше. Марно вона боролася з хвилюванням.

Атомний годинник тихо показав 24 годину за московським часом.

Тьмяна зірочка зненацька спалахнула, мов нова зоря. Не приєдналася до тих мільйонів на небі; сяяла над рідною планетою, над рідною Москвою. То людина запалила сонце, своє власне, штучне сонце.

По обличчю, вкритому сіточкою зморщок, скотилася сльоза. Холодна й майже освіжаюча. Зіна Олександрівна схилилася до відеофону й поклала тремтячу руку на червону кнопку. На одному з екранів з’явилося дівоче обличчя.

Машенько, будь ласка…

Я знаю, матінко, хочете Москву, Інститут струмів високої частоти. Штучне сонце чудове, ми також вітаємо Василя Петровича — й дозвольте мені, матінко, першою побажати вам у день вашого народження всього найкращого.

Зіна Олександрівна посміхнулася й ледь уклонилася замість подяки. Матінко, ти бачила?! — вигукнув чоловік років тридцяти п’яти, щойно його смагляве обличчя проступило на екрані.

Бачила, хлопчику, ти мене дуже потішив. Я лише дивуюся, як це можливо, що ви запалили штучне сонце саме сьогодні? Адже це цілком звичайний день.

То всього лише спроба, перше випробування, — відповів чоловік на екрані. — Ми мусили цю чудову річ спочатку перевірити в дії. Що, якби не спрацювали дзеркала високочастотних станцій? На моє прохання Академія вибрала саме нинішню ніч для генерального досліду. Головне, що все йде гаразд, за розрахунками. Все просто, матінко…

Я знаю, Васильку, знаю, й щиро вдячна тобі, ти хороший хлопчик.

Не сердься, матінко, мушу бігти до центру, мене викликають, — перервав нараз розмову Василь.

Він усе той самий. Поспішає, поспішає — й забув привітати з уродинами… — обличчям Зіни Олександрівни промайнула вдоволена посмішка.

Земна куля над обрієм тим часом помаленьку оберталася, так що межа між світлом і тінню наблизилася до Москви. Московська зоря згасла.

Кімната Зіни Олександрівни була вже заповнена букетами земних квітів, вирощених у лунарії оздоровниці, неподалік від обсерваторії. Їх принесли привітальники.

Рейсова ракета з Москви привезла о восьмій годині ранку найважливіших віншувальників — п’ятьох онучат. Вони увірвалися до кімнати, мов вихор.

Які ми раді, що ти здорова, бабусю! — озвався без привітання найменший, чорноокий Митя. — Товариш учитель розповів нам, що рак був донедавна грізною й майже невиліковною хворобою й що лише польоти в космос.

Він не докінчив, бо обурена Маша штовхнула його ліктем у спину.