Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Чорні хмари з величезною швидкістю мчали над марсіянським пейзажем. За хвилю налетіла снігова буря.

Діти сховалися під скельний навіс, але довго там не витримали. На обрії з’явилися рухливі темні смуги.

Рослини повзуть, рятуймося! — вигукнув Мірек.

Перелякані діти довго втікали широкою рівниною, поки не добігли до краю непролазних заростів. Під захистом барвистих рослин вони відчули себе в безпеці.

Чую літак, нас уже шукають! — закричав радісно Вашек.

У хуртовині нас не знайдуть, мусимо зачекати, поки трохи проясниться. Шкода, що я забув передавач у ракеті, — пожалкував Мірек. — Ми-бо заблукали.

Це тому, що ви неслухняні, — захлипала Іренка. — Нащо було вибратися самим так далеко?

Не скигли, боягузко, пізно до розуму дійшла! — цитьнув на неї Вашек. — Сніговій не триватиме вічно — відтак нас наші знайдуть…

Мірек хотів-було щось сказати, але слова завмерли йому на вустах. Просто над його головою пролунав вибух, далі ще один.

Хтось стріляє в нас! — зойкнула Ірена й присіла.

Вчені в обсерваторії були такі зайняті лагодженням пошкоджень, завданих катастрофою, що не помітили відходу дітей. Коли ж виявили їхню відсутність, страшенно стривожилися. Поки частина екіпажу обшукувала околиці, Фаукнер із Красновим запустили допоміжну ракету й заходилися вивчати місцевість довкола обсерваторії радаром, зіркі очі якого пронизували і туман, і темряву.

Звістка про стихійні лиха на Марсі й пошкодження обсерваторії потрясла цілий світ. З Місяця відразу ж стартував корабель із рятувальниками.

Діти все ще клячали в строкатих заростях. Стрілянина стихла. Ольга втішала рюмсаючу Іренку. Буфик тим часом оговтався. Знову забувши про скафандр, він спробував обнюхати підозрілу кульку, що росла на низькій гілці. Та щойно торкнувся її, як кулька репнула.

Марек розсміявся:

То ось звідки ця стрілянина! Ми злякалися перестиглих плодів!

Сонце зайшло, на небі з’явився великий місяць Фобос.

Щонайшвидше треба дістатися якогось горба, поки нас не заскочила ще одна буря, — переконував друзів Мірек. — Згори ми напевне побачимо вогні обсерваторії.

Місячна ніч видалася ясною, тож іти було легко. Невдовзі показався скелястий пагорб. Мірекові слова справдилися: на обрії діти побачили сяйво.

Однак не встигли вони спуститися вниз, як налетів вихор із мокрим снігом. Прозорі шоломи скафандрів хутко вкрилися памороззю, що заступила огляд.

Діти взялися за руки й майже наосліп обережно зійшли з горба. Втомлені та зголоднілі, сховалися в глибокому яру. Яке ж було їхнє здивування, коли, стерши з шоломів іній, вони розгледіли в кінці яру дивовижну споруду, освітлену сяючою скельною стіною.

Я хочу додому, — безперестанку рюмсала Іренка.

Зазвичай відважний Вашек також виглядав зляканим.

Нас можуть тут запопасти марсіяни, вони недалеко, — прошепотів він Мірекові. — Глянь, як сяє протилежна стіна. Можливо, то якийсь вівтар. Що його освітлює? Жодного джерела світла не видно.

Мірек підійшов до вівтаря й уважно оглянув камені, з яких той був складений.

Загадка розгадана! Видно, що ти не дуже тямиш у хімії, — засміявся він. — Камені флуоресціюють, як кажуть фахівці. Ось чому храм постійно освітлений… Маю ідею! Треба подати світляним каменем сигнал нашим в обсерваторії. Вони нас, звісно, шукають, тож хутко його помітять. Зачекайте мене тут, надворі, певно, негода, а тут ви в безпеці. Я ж тим часом вилізу на верхівку скелі.

Самого тебе не пустимо, піду з тобою, — рішуче мовила Ольга. — Вашек, як лицар, залишиться з Іренкою, щоб не так боялася. І Буфик вас охоронятиме…