Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Вітаємо вас у Сполучених Штатах Америки, — з виразним американським акцентом переклала вона Анатолію повтор вітання Годріча.

— У найдемократичнішій країні світу, — підхопив Анатолій. — Яка дозволяє собі повчати жити інших та одночасно плює на всяку демократію, коли «цього вимагають обставини».

— Нехай буде так. До речі, вже через декілька днів я вже не зможу гарантувати вам свого «демократичного» поводження: все залежить від результатів, конкретних результатів. Тому я повертаюсь до питання впливу на вибори. Був такий вплив, чи ні?

Толик подивився на допитуючого.

— Важко заперечувати факт — ми всі читали газети… — він вирішив триматися видачі правдивої, але дозованої інформації: «Зараз головне об'єднатися з хлопцями. А там — побачимо. А цікаво: він випадково вжив слово «вплив» чи ні?»

— Це нам відомо, ми також читаємо газети. А тепер, будь ласка, розкажіть в загальних рисах про механізм або принцип роботи цього впливу.

— Я не маю повноважень про що-небудь розповідати. Зрозумійте мене правильно: мені необхідно побачитись з товаришами. Певен, що кожен з них скаже вам те ж саме. Пропоную не гаяти часу і дати нам можливість порадитись, або зустрітися з вами усім чотирьом.

Оскільки Годрічу не вдалось розтормошити Анатолія і той вперто стояв на своєму, то на цьому перший допит швидко закінчився.

Анатолія відвели до невеличкої кімнати-камери, яку нашвидкуруч зробили з якогось кабінету. Він не знав, що його друзі знаходяться неподалік. Однак все одно, якби і знав, то вони були на такій відстані, що встановити псизв'язок з ними без допомоги гілочок було неможливо.

Хлопці ж мучились невідомістю. І кожен думав не стільки про власну долю, скільки про долю своїх друзів, про батьків, які залишились одні в далекій, далекій тепер Україні.

І вони не знали, що їхні батьки кожного дня вимагали у влади з'ясування обставин викрадення своїх дітей та відповідної реакції. А те, що було саме викрадення вони не сумнівались. Вони діяли активніше міліції: опитали сусідок біля під'їзду і ті пригадали тепер вже підозрілу метушню біля автофургончика. Але влада залишалась спокійною: «Вони ж підприємці. Мабуть кудись поїхали за товаром».

Крім того для представників так званої влади зникли звичайнісінькі хлопці. Засмучена мати Віктора якось почула у «коридорі влади», як один службовець сказав іншому у приватній бесіді: «От якби вони були відомими журналістами, тоді б ще шукали…»

«Що ж це таке сталось? — думала нещасна мати. — Люди, громадяни, народ, від імені якого власне і існує ця влада, всі вони — ніхто… Я нічого не маю проти журналістів, але дивлячись телевізор, читаючи пресу уявляється, що саме журналісти є не менш як розум, честь та совість нашої епохи. Про смерть одного журналіста засоби масової інформації згадують значно довше ніж про групові смерті шахтарів, про громадян загиблих у землетрусах, повенях та інших природних та неприродних катаклізмах».

Бездушність чиновників краяла серця батькам. Але певних доказів про викрадення у них не було. А влада і не збиралась їх шукати.

Годріч поспішав. Хоча йому і вдалося переконати президента в тім, що справа повинна була залишитись під його безпосереднім керівництвом, він почував себе досить непевно, бо знав, якщо в ЦРУ довідаються про порушення субординації, то у найліпшому випадку йому ніколи не дозволять не тільки керувати, а й займатись цією справою особисто.

Після того, як відвели Анатолія керівник управління АНБ деякий час сидів мовчки у своєму кріслі. Дивився знову на фотографії. Думав. Вибирав.

Перекладачка мовчки чекала.

«З лагідним побалакали, подивимося на впертого» — подумав він і перемінив своє попереднє рішення.

— Вадим Трощук.

Через декілька хвилин Вадим рішуче зайшов до кабінету і, не чекаючи запрошення Годріча, підійшов до крісла, де за кілька хвилин до нього сидів Анатолій, сів і запитав.

— Я вимагаю пояснень.

Перекладачка переклала.

Годріч посміхнувся: виходило так, що він не помилився у своїх розрахунках — саме цей хлопець є лідером групи — одразу намагається перехопити ініціативу.

— Ви президент Сполучених Штатів Америки? — раптом запитав Годріч.

— Ні, — не знітився Вадим. — Я громадянин республіки Україна.

— На превеликий жаль, на даному етапі я підпорядковуюсь тільки президентові Сполучених Штатів, — лагідно посміхаючись натякнув на існуючий стан речей шеф розвідки. — Більше того, запобігаючи деяким вашим питанням, скажу, що на цьому самому етапі нас цікавить використання вашого винаходу у боротьбі з міжнародним тероризмом. Певен, що ви розумієте всю серйозність справи, вам не треба пояснювати надважливість справи. Певен також, що ми з вами здатні порозумітись в спільній боротьбі і ви надасте нам всю інформацію…