Айзек Азімов: Я у Марспорті без Хільди

Спочатку все складалося, як у мрії. Ні про що не треба було домовлятися. Ніщо мене не обходило. Я просто спостерігав, як усе йшло само собою… Мабуть, саме тоді мені слід було відчути близьку катастрофу.

Почалося з мого звичайного місячного байдикування у перерві між справами. Місяць туди, місяць сюди є законною нормою роботи Служби Галактики. Я прибув у Марспорт, де звичайно зупинявся на три дні перед коротким космострибком на Землю.

Хільда, благослови її господь, — люба жіночка, найлюбіша в світі, мала б чекати на мене, і ми удвох тихо, спокійно провели б якусь часинку — маленька мила інтерлюдія для нас обох. Одна невигода: Марспорт був найгамірніше місце у всій Системі, і маленька мила інтерлюдія не зовсім в’язалася з ним. Гай-гай, тільки як це розтлумачиш Хільді?

Але цього разу моя теща, благослови господь (за компанію) і її, занедужала якраз за два дні до того, як я прибував у Марспорт, і вночі перед посадкою я отримав космограму від Хільди, мовляв, вона залишається на Землі з мамою і цього єдиного разу не зустріне мене.

Я відстукав відповідь, де висловив свої співчуття та любов і щире занепокоєння здоров’ям її матусі, а коли сів, то маєш тобі…

Я був у Марспорті без Хільди!

Але поки що ця вся ситуація була нічим, ви ж розумієте. Сама рамка без картини, жіночий силует. Ще слід було оживити рамку лініями і барвами, а силует — душею і плоттю.

Отже, я подзвонив до Флори (Флора — з деяких рідкісних епізодів у минулому) і для цього скористався відеокабіною… Чхати на витрати, повний вперед! Я закладався сам з собою десять до одного, що її немає вдома, що вона заклопотана справами, а відеофон на ремонті, навіть, що вона померла.

Але вона була вдома, відеофон справний, і, присягаюся Великою Галактикою, до небіжчиці їй було далекувато.

Вигляд у неї був кращий, ніж будь-коли. Ні час, як хтось там сказав, ні звичаї не владні зашкодити її привабі.

Чи зраділа вона, побачивши мене?

— Максе! Скільки літ! — заверещала вона.

— Знаю, Флоро, але ось я, коли до тебе можна. Чому? Я у Марспорті без Хільди.

— Як чудесно! — знову вискнула вона. — Тоді заходь.

Я витріщився з подиву. Аж не вірилося.

— Ти маєш на увазі, що у тебе є час? — Слід вам знати, що до Флори ніколи не можна було приступитися без цілої купи застережень. Такою вже була вона знаменитістю.

— А! Є там якась дрібна гостина, Максе, та я залагоджу. Ти давай заходь.

— Зайду, — сказав я щасливо.

Флора була з тих дівчат… Гаразд, скажу вам, що її помешкання було під марсіанською гравітацією — 0,4 від земної. Пристрої для компенсації псевдотяжіння Марспорта коштували, звичайно, немало, але якщо ви коли-небудь тримали на руках дівчину при 0,4 g, то вам не потрібно пояснювати. Якщо ні, то пояснення вам ні до чого. І мені вас шкода.

Це все одно що балаканина про плавання на хмарах.

Я вимкнув зв’язок, і лише перспектива побачити все у плоті могла примусити мене погасити зображення так поспішливо. Лише на крок відійшов від кабіни.

І якраз тоді, точнісінько тоді, в ту секунду і в ту мить на мене війнув перший подих катастрофи.

Першим подихом була лисина того паскуди Рога Крінтона з Марсіанських служб, яка сяяла над пикою з вицвілими синіми очима, пожовклою шкірою і збляклими рудими вусами. Мені не спало на думку стати на всі чотири і товкти чолом до бруківки, бо моя відпустка розпочалася в момент виходу з космічного корабля.

Тому я, лише з природної ґречності, привітався:

— Чого тобі? І я поспішаю. У мене побачення.

— У тебе побачення зі мною, — відповів він. — Я чекав на тебе біля вантажної платформи.

— Я тебе не бачив…

Такий він є, бачите, крутився, мабуть, як дзиґа, стоячи біля вантажної платформи, бо я проходив повз платформу, як комета Галлея крізь сонячну корону.

— Гаразд, — сказав я. — Що там у тебе?

— Маю маленьку справу для тебе.

— У мене місяць відпустки, приятелю, — засміявся я.

— Тривога червоного ступеня готовності, приятелю, — повідомив він.

А це означало — жодної відпустки, ось так. Повірити в це я не міг. Тому сказав:

— Чудесно, Рогу. Май совість. У мене самого тривога вищої готовності.

— Не витримує порівняння.

— Рогу! — залементував я. — Ти не можеш пошукати когось іншого? Будь-кого іншого?

— Ти єдиний на Марсі агент класу А.

— Тоді звернись на Землю. У них тих агентів, як мікробатарей.

— Треба впоратися до одинадцятої вечора. В чому річ? У тебе трьох годин не знайдеться?