Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

«Ні, врятувати тебе було важливіше. Нехай навіть ми з тобою змінилися назавжди».

Томас не знав, що й відповісти.

Та й не до розмов було: вітер завивав і збивав з ніг, кругом літали піщинки і сміття, хмари в небі клубочилися, набуваючи дедалі чорнішої барви, а дистанція до решти підлітків скорочувалася.

Просто не було часу.

Отож вони побігли далі.

А вдалині дві групи зрештою перетнулися. Причому, як бачив Томас, зустріч відбулася невипадково. Досягнувши певної точки, дівчата зупинилися, і тоді Мінхо — Томас вмить упізнав його і зрадів, що друг живий і здоровий, — з глейдерами звернув на схід, у їхній бік.

І ось тепер, приблизно за півмилі звідси, групи «А» і «В» тісним колом обступили якийсь предмет.

«Що в них там?» — подумки запитала Тереза.

«Не бачу».

Вони вдвох пришвидшили ходу, й Арис долучився до них.

За кілька хвилин бігу по курній і вітряній пустелі вони наздогнали обидві групи.

Мінхо відокремився від загального гурту і вийшов їм назустріч: руки схрещені на грудях, одяг брудний, волосся сальне, обличчя й досі в опіках, зате на губах, на щастя для Томаса, ніби виграє усмішка.

— Вчасно ж ви, наздогнали нас, черепахи! — вигукнув Мінхо.

Підбігши до нього, Томас зігнувся навпіл, відсапуючись, тоді випростався.

— А я гадав, ви тут кігтями й зубами вчепитеся дівчатам у горлянки після того, що вони з нами зробили. Ну, зі мною принаймні.

Глянувши на змішаний гурт хлопців і дівчат, Мінхо знову подивився на Томаса.

— Взагалі-то у дівок страшна зброя, про луки і стріли я мовчу. І потім, одна кралечка на ім’я Гаррієт усе пояснила. Наша черга дивуватися: чому ти досі з ними? — він скоса поглянув на Терезу з Арисом. — Ніколи їм не вірив. Гнилі зрадники.

Намагаючись не виказати виру почуттів, Томас заспокоїв друга:

— Вони за нас, не сумнівайся.

Дивна річ, але він раптом і сам повірив власними словам. Його мало не знудило.

Мінхо гірко розсміявся.

— Так і думав, що ти щось таке бовкнеш. Ще скажи, довго пояснювати, еге?

— Дуже довго, — відповів Томас і змінив тему. — Чому зупинилися? На що дивитеся?

Відступивши вбік, Мінхо вказав рукою.

— Іди сам помилуйся, — сказав він і загорлав до обох груп: — Люди, розступіться!

Кілька глейдерів і дівчат озирнулися, тоді повільно розійшлися в боки, утворюючи вузький прохід, і Томас відразу ж побачив: з сухої землі стриміла проста жердина. З неї звисала, тріпочучи на вітрі, жовтогаряча стрічка. На цьому вузенькому прапорі виднілися літери.

Перезирнувшись із Терезою, Томас підійшов ближче, щоб роздивитися. Та ще навіть не дійшов до жердини, як прочитав напис на стрічці, чорний на жовтогарячому:

Попри вітер і шум голосів, світ довкола наче притих на хвилю, Томасові немов вуха ватою позакладало. Впавши навколішки, він потягнувся до жовтогарячої стрічки. То оце прихисток? Не будівля, не укриття, не бодай щось?

Звук повернувся так само несподівано, як і зник, зануривши Томаса в реальність. Знову почувся шум вітру, гомін розмов.

Тереза з Мінхо стояли пліч-о-пліч. З-за їхніх спин визирав Арис.

Томас поглянув на годинник.

— Ще година. То що, прихисток — просто жердина в землі?

Збентежений і збитий з пантелику, він не знав, що думати, що сказати.

— Не такі вже й кепські наші справи, — відповів Мінхо. — Нас вижило понад половину. Дівчат навіть більше.

Томас розлютився, але постарався стримуватися.

— Тобі Спалах уже геть мозок виїв? Ага, ми нарешті на місці. Цілі й неушкоджені. Дісталися жердини .

— Чувак, — насупився Мінхо, — нас сюди б не засилали просто так. Ми впоралися з завданням. Чекаємо завершення відведеного строку і дивимося, що буде далі.

— Саме це мене й турбує.

— Прикро визнавати, але я з Томасом згодна, — заговорила Тереза. — Після всіх пригод не віриться, що можна просто прийти і, стоячи біля фінішної позначки, чекати на рятувальний гелікоптер… Слід бути готовими до всього.

— Хто заговорив! Зрадниця! — промовив Мінхо, навіть не намагаючись приховати презирства. — Щоб я тебе більше не чув.

І, злий як чорт, він відійшов убік.

Томас подивився на приголомшену Терезу.

— А що тут дивного?

Тереза стенула плечима.

— Набридло вже вибачатися. Я зробила, що мала.

Невже вона серйозно?

— Гаразд, облишмо це. Мені потрібен Ньют. Хочу…

Не встиг Томас договорити, як із натовпу з'явилася Бренда. Дивлячись то на Томаса, то на Терезу, вона прибирала за вуха довгі пасма, які вітер одразу ж розвіював.