Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

Не встиг Томас зреагувати, як навколо гурту великим кільцем почали відкриватися нові квадрати в пустельній землі — наче пороззявлялися темні роти.

Дюжини таких квадратів.

Квадрати помалу оберталися на своїх осях, і металевий скрегіт був просто оглушливий. Томас мимоволі затулив вуха долонями. Так само вчинили й інші. А навколо них ділянки піщаної землі й далі зникали, утворюючи рівне коло з великих чорних квадратів. І щоразу гучне клацання сповіщало про те, що черговий квадрат виніс на поверхню білий контейнер і зупинився. Щонайменше їх було тридцять.

Нарешті скрегіт металу стих. Хлопці мовчали. Вітер вирував над землею, обсипаючи округлі контейнери піском, від чого навколо лунав шурхіт. Шум був такий настирливий, що Томаса аж пересмикувало; доводилося мружитися, щоб пісок не потрапив ув очі. Відтоді як з’явилися ці чудернацькі, наче позаземні контейнери, більше нічого не відбувалося. Тільки шум, і вітер, і холод, і свербіж в очах.

«Томе?» — покликала Тереза.

«Що?»

«Впізнаєш ці штуки?»

«Так».

«Думаєш, усередині — грівери?»

Саме так Томас і думав, проте звик до того, що його сподівання не виправдовуються. Що він ніколи не знає, чого ще можна очікувати. «Не знаю. Ну, тіла ж гріверів мокрі від слизу, в пустелі їм важко буде». Нерозумно, звісно, на таке сподіватися, але він хапався за соломинку.

«А може, нам треба… треба позалазити всередину? — по паузі висловила думку Тереза. — Раптом це і є наш прихисток — у них нас кудись відвезуть?»

Томасу ідея здалася безглуздою, хоча все може бути. Відірвавшись від споглядання білих контейнерів, він подивився на Терезу — дівчина попрямувала у бік одного з чорних квадратів. На щастя, сама-одна. Терезу і Бренду водночас Томас не витримав би.

— Агов! — гукнув він Терезу, але голос потонув у ревиську вітру. Томас уже був простягнув руку їй услід, та опустив, згадавши, що все змінилося. Тереза навіть не помітила цього жесту. Підійшовши до Мінхо і Ньюта, вона на знак вітання легенько тицьнула їх ліктем у бік. Хлопці подивилися на дівчину, і Томас підійшов ближче, щоб порадитися.

— І що робитимемо далі? — поцікавився Мінхо. На Терезу він подивився роздратовано, даючи зрозуміти, що не бажає нічого з нею обговорювати.

— Якщо в цих контейнерах грівери, — відповів Ньют, — то слід приготуватися відбиватися він цих гнилих виродків.

— Про що розмова?

Обернувшись, Томас побачив Гаррієт і Соню. Питання поставила темношкіра. За спиною у дівчат стояли Бренда і Хорхе.

— Очманіти, — пробурчав Мінхо. — Дві королеви славної групи «В».

Гаррієт вдала, що не почула кепкування.

— Ви теж бачили ці штуки в гріверовій норі? Наскільки я розумію, всередині сидять почвари. Заряджаються абощо.

— Ага, — мовив Ньют. — Мабуть.

У небі над головами хлопців прогримів грім; спалахи блискавок були вже яскравіші. Вітер завивав і шарпав волосся, одяг, мов намагаючись зірвати. У повітрі дивно пахло: воднораз вогкістю і пилом. Томас знову глянув на годинник.

— У нас двадцять п’ять хвилин. І як прийде час, то нам треба буде або битися з гріверами, або залазити в ці велетенські труни. Може, вони…

З усіх боків раптом пролунав свист, і Томас мимоволі затиснув вуха. Вловивши краєм ока рух по периметру кола, він придивився до великих білих капсул.

На боці у кожного контейнера з’явилася смуга синього світла, і вона ширшала, бо відчинялося віко — на завісах, достоту як у справжньої труни, — причому без жодного звуку, принаймні за оглушливого грому й завивання вітру нічого чути не було. Дівчата з хлопцями почали купчитися по центру: всім хотілося відійти подалі від білих капсул, — і незабаром збилися в тісний гурт, оточений десь тридцятьма округлими контейнерами.

Нарешті, коли віка зовсім повідчинялися й попадали долі, всередині кожної капсули показалося щось об’ємне. Зі свого місця Томас не міг майже нічого розгледіти, та й моторошних кінцівок гріверів не помітив. Утім, він не квапився радіти.

«Терезо?» — подумки покликав Томас. Уголос говорити він не наважувався, але й мовчати не міг, бо був уже на межі божевілля.

«Що?»

«Треба, щоб хтось підійшов ближче. Зазирнув досередини». Томас запропонував це, однак не квапився йти перший.

«Ходімо разом », — з легкістю запропонувала Тереза.

Її хоробрість вразила Томаса. «Ти щось як бовкнеш часом…», — озвався він. Хотілося вкласти в слова сарказм, але він знав правду, хоч і не хотів собі зізнаватися. Він був нажаханий.