Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

— Здається, я збагнув: ти не з власної волі поводилася так дивно, і тепер я живий. Правильно?

— Правильно.

— Тоді облишмо цю розмову. Треба наздогнати інших. Якщо єдиний спосіб дістатися прихистку — співпрацювати з Терезою й Арисом, то так тому і бути. А про зраду можна й потім подумати.

— Як скажеш, — відповіла Тереза, вичавивши посмішку. Вона ніби щось запідозрила. Або уявила, яку зустріч їй влаштують глейдери після всього, що сталося.

— Агов, ви там закінчили вже? — не обертаючись, крикнув Арис.

— Так! — крикнула у відповідь Тереза. — І навіть не сподівайся, що я ще поцілую у щічку тебе . Здається, в мене грибок на губах завівся.

Томаса мало не знудило. Він помчав схилом униз, щоб Тереза не встигла взяти його за руку.

Спускалися з годину. Ближче до підніжжя схил став пологішим, і вони додали ходу. Нарешті повороти закінчилися, і решту шляху рівною безмежною пустелею вони подолали бігом. Повітря було гаряче, проте хмари й вітер дозволяли дихати вільно.

Томас і досі не міг нормально роздивитися групи «А» і «В», особливо тепер, коли не мав уже переваги висоти, та й пил затуманював все довкола. Втім, Томас знав, що хлопці й дівчата наполегливо біжать двома гуртами на північ, пригинаючись під поривами вітру.

Від пилу пекло й різало очі, й Томас тер їх, чим робив тільки гірше: повіки спухли і почервоніли. Хмари дедалі більше згущувалися, і над рівниною ставало темніше.

Швидко підкріпившись — припаси танули на очах — трійця роззирнулася.

— Вони перейшли на ступу, — прикриваючи очі долонею, вказала вперед Тереза. — Чому не біжать?

— До кінця строку ще три години, — глянувши на годинник, відповів Арис. — Якщо ми правильно розрахували, прихисток усього за декілька миль звідси. Ось тільки попереду немає нічого.

Томас не хотів у це вірити, але відстань скорочувалася, а прихисток так і не з’явився на обрії.

— З того, як вони переставляють ноги, можна припустити, що вони нічого не бачать. А куди бігти, якщо кругом тільки пустеля?

Арис подивився на чорно-сіре небо.

— Дивіться, що робиться нагорі. Що як знову потрапимо в бурю? Ото буде весело!

— Тоді слід лишатися в горах, — сказав Томас. Хоча, подумав він, чи не краще закінчити свої муки, обернувшись на жменьку попелу під час пошуків прихистку, якого, може, і взагалі не існує?

— Ні, ліпше наздоженімо наших, — запропонувала Тереза. — Там і визначимося, що робити, — повернувшись до хлопців, вона вперлася руками в стегна. — Готові?

— Ага, — відповів Томас, намагаючись не дати безодні паніки й занепокоєння поглинути його. Вихід є. Його не може не бути.

Арис у відповідь стенув плечима.

— Тоді біжімо, — сказала Тереза, і не встиг Томас відповісти, як вона зірвалася з місця; Арис не відставав.

Томас глибоко вдихнув. Майбутній забіг дивним чином нагадав першу вилазку в Лабіринт із Мінхо. Томас розхвилювався. Видихнувши, він побіг за Терезою й Арисом.

Бігли хвилин двадцять; через потужний вітер викладатися доводилося вдвічі більше, ніж у Лабіринті. Томас подумки заговорив до Терези. «До мене повертається пам'ять. Уві сні, потроху». Томасу хотілося поговорити, але не в присутності Ариса. Перевірити, як Тереза відреагує на Томасові спогади. Можливо, вдасться вивідати її справжні наміри.

«Справді?» — озвалася Тереза.

Томас відчув, що вона вражена. «Так. Незрозумілі сцени. З дитинства. І… там була… ти. Я бачив, як „БЕЗУМ“ нас учить перед відправкою в Глейд».

Тереза відповіла не відразу — мабуть, побоялася поставити питання, якими мучився і сам Томас. «Від спогадів є користь? Ти багато бачив з навчання?»

«Більшу частину. Але й вона не дає повної картини».

«Що саме ти згадав?»

Томас детально переповів сни-спогади, бачені за останні кілька тижнів. Про матір, про те, як підслухав розмову хірургів, про те, як вони з Терезою шпигували за членами «БЕЗУМУ»… Про те, як вправлялися в телепатичному спілкуванні. І нарешті про те, як прощалися перед відправкою в Глейд.

«То Арис був з нами?» — запитала Тереза. Не встиг Томас відповісти, як вона провадила: «Звісно, я знаю, що ми втрьох беремо в цьому участь. Але дивно чути, що всі померли, і про заміну. Що це означає, як гадаєш?»

«Гадки не маю. Правда, якщо сісти, спокійно поміркувати і поговорити, то, напевно, ми зможемо згадати більше».

«Я теж так вважаю. Тому мені справді шкода. Розумію, тобі важко пробачити мене».

«Ти могла не послухатися або повестися інакше?»