Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

І раптом сирена замовкла. Запала тиша, і після нестерпного дзвону Томас навіть прочистив пальцем вухо. Кожен подих лунав, наче вибух.

Першим заговорив Ньют:

— Тільки не кажіть мені, що нам ще клятих новачків підкинуть.

— Ти Ящик у цьому гнилому місці бачиш? — з легким сарказмом у голосі запитав Мінхо.

Щось тихенько зарипіло, і Томас підскочив, подивившись на двері. Ті прочинилися на кілька дюймів, у щілині прозирала темрява. Хтось вимкнув у їдальні світло.

— Тепер вони хочуть, щоб ми вийшли, — промовив Мінхо.

— Тоді ти перший, — запропонував Казан, задкуючи від дверей.

Мінхо рушив уперед.

— Без проблем. Можливо, на нас там чекає ще один шлапак — буде з кого позбиткуватися, коли не матимемо що робити, — сказав він. Біля дверей він зупинився і краєм ока зиркнув на Томаса. Голос його несподівано пом’якшився. — Нам би згодився новий Чак.

Томас розумів, що засмучуватися нема підстав. У цій своїй дивній манері Мінхо всього-на-всього намагався сказати, що не менше за інших тужить за Чаком. Та надто вже невчасно Мінхо його згадав! Томас розлютився. Чуття попереджало: охолонь, справи і так кепські. Вгамуй емоції і рухайся вперед. Крок по кроку. З’ясуй, що до чого.

— Ага, — відповів нарешті Томас. — Сам підеш — чи я перший?

— Що там на твоєму татуюванні? — поцікавився Мінхо, ігноруючи Томасове запитання.

— Байдуже. Ходімо.

Мінхо кивнув, як і раніше не дивлячись на Томаса. Потім раптом усміхнувся. Неначе враз зникли проблеми, й до Мінхо повернулася його звична байдужість.

— Лацно. Якщо мені в ногу вчепиться зубами зомбі, врятуєш мене.

— Згода, — Томасові нетерпеливилося вийти за двері. Глейдери на порозі нового відкриття в своїй безглуздій мандрівці, тож чекати вже немає сили.

Мінхо штовхнув двері, і смужка темряви враз перетворилася на широку ріку. В їдальні панував морок, достоту як тоді, коли глейдери щойно увійшли в неї зі спальні. Мінхо ступив за поріг, Томас пішов за ним.

— Стій тут, — прошепотів Мінхо. — Щось не хочеться ще раз поштовхатися з мертвяками. Я намацаю вимикачі.

— І навіщо світло вимикати? — вголос міркував Томас. — Тобто хто це робить?

Мінхо обернувся. У світлі зі спальні видно було криву посмішку на його обличчі.

— Чувак, і це тобі не ліньки ставити питання? Тут ніщо й ніколи не мало сенсу — і вже, певно, й не матиме. А тепер пригальмуй і стій тихо.

Вмить Мінхо розчинився у темряві. Чути було, як він м’яко ступає по килиму і пальцями — шурх-шурх — нишпорить по стіні.

— Знайшов! — гукнув він десь праворуч од Томаса.

Кілька разів клацнуло, і в приміщенні спалахнуло яскраве світло. На якусь мить Томас навіть не зрозумів, що змінилося. А тоді його осяяло, і так наче оця відмінність пробудила й інші його чуття, він збагнув, що вивітрився сморід од трупів. Повішеники зникли, як і не було.

Минуло кілька секунд, поки Томас усвідомив, що він стоїть, затамувавши подих. Він судомно й глибоко вдихнув і вражено роззирнувся порожньою кімнатою. Ні набряклих посинілих мерців. Ні смороду.

Ньют, проштовхнувшись повз нього, прокульгав на середину застеленої килимом кімнати.

— Не може бути, — промовив він, повільно роззираючись і зводячи очі на стелю, з якої ще кілька хвилин тому звисали на мотузках трупи. — Так швидко ніхто б не встиг зняти тіла. До їдальні ніхто не входив. Ми б почули!

Томас відступив до стіни, даючи дорогу Арисові та глейдерам. По черзі виходячи зі спальні, вони з тихим подивом дивилися на спорожнілу їдальню, ще недавно вщерть наповнену мерцями. Томас відчував у грудях порожнечу, так наче він уже стомився дивуватися.

— Твоя правда, — погодився Мінхо з Ньютом. — Скільки ми просиділи з зачиненими дверима — хвилин двадцять? Так швидко ніхто не встигне зняти стільки небіжчиків. До того ж ця будівля замкнена зсередини.

— І смороду так легко не позбудешся, — додав Томас.

Мінхо кивнув.

— Ну, ви в нас дуже мудрі шлапаки, — пирхнув Казан. — Але роззирніться. Трупів немає. І хай що там ви собі думаєте, їх треба було якось позбулися.

Сперечатися — та й довго розводитися на тему дивного зникнення мерців — Томасові не хотілося. І не таке бачили.

— Послухайте, — промовив Вінстон. — І божевільні більше не горлають.

Томас відслонився від стіни і дослухався. Тиша.

— А я гадав, що їх просто з Арисової кімнати не чути. Але вони реально постуляли пельки.

За мить уже всі мчали до великого дортуару, двері до якого вели з дальнього кінця їдальні. Всім кортіло визирнути з вікна. Бо перед тим, коли за ґратами з вереском товклися психи, вони з переляку нічого толком і не роздивилися.