Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

Не встиг Томас договорити, як Ньют похитав головою.

— Чувак, ти обережно з бажаннями. А то ще візьмуть і пришлють дещо гірше.

Томас знову згадав про Терезу — й одразу ж перехотілося розмовляти.

— І хто тепер з нас депресивний? — через силу зронив він.

— Не я, — підвівся Ньют. — Піду комусь іншому понабридаю, поки знов не зчинився шарварок. Швидше б уже, а то я голодний.

— І ти стережися своїх бажань.

— Лацно.

Ньют пішов, і Томас ліг, втупивши погляд у верхнє ліжко. Та не встиг він склепити повіки, як із закапелків мозку сплив Терезин образ, і Томас різко розплющив очі. Якщо він хоче пройти оце все, то ліпше на якийсь час про неї забути.

Голод.

«У животі наче звір сидить у клітці», — подумав Томас. Три дні без їжі — і той звір, лютий і кусючий, намагався тупими кігтями продерти собі дорогу геть із живота. Томас відчував його щосекунди. Повсякчас пив воду з-під крана у вбиральні, марно намагаючись прогнати звіра. Здавалося, що вода тільки надає ворогові сили, щоб він ще більше мучив Томаса.

Інші хлопці, хоч і не скаржилися, відчували те саме. Томас бачив, як вони ходять: з похиленими головами і розтуленими ротами, наче кожен крок спалював тисячі калорій. Повсякчас облизуючи губи, хлопці трималися за животи, мов силкуючись угамувати кожен свого дикого звіра. Рухатися старалися якнайменше: ходили тільки в туалет і попити води. Як і Томас, більше безсило лежали на ліжках. Бліді, з запалими очима.

Глейдерів наче скосила епідемія, і, дивлячись на товаришів, Томасу робилося тільки гірше: це було суворе нагадування, що ігнорувати голод не вдасться. Це все відбувається насправді, і смерть уже чигає за рогом.

Млявий сон. Вбиральня. Вода. Додибати до ліжка. Млявий сон — вже без снів-спогадів. Тільки подеколи це хибне коло порушували спогади про Терезу, про її останні брутальні слова, які бодай трохи пом’якшували перспективу смерті. Після Лабіринту і загибелі Чака Тереза була єдиним проблиском надії для Томаса. Аж ось і її не стало, не стало харчів, спливли три нескінченні дні.

Голод. Страждання.

Томас припинив дивитися на годинник — від цього час тягнувся ще довше, а тіло вкотре згадувало, що його давно не годували, — але за його приблизними підрахунками по обіді третього дня з їдальні долинуло гудіння.

Томас подивився на двері, розуміючи, що треба підвестися, піти і перевірити. Але розум уже поринув у чергову напівдрімоту, і світ навколо був мов у туманні.

Може, йому примарилося? Ні, ось воно, знову пролунало.

Томас наказав собі підвестися.

Але натомість знову заснув.

— Томасе!

Голос Мінхо. Ще слабкий, але вже трохи гучніший, ніж коли Томас чув його востаннє.

— Томасе! Прокинься, чувак.

Томас розліпив повіки, зачудовано радіючи, що знову не помер уві сні. Перед очима все пливло, і спершу він не повірив у реальність побаченого усього за кілька дюймів від носа. Але зір сфокусувався, і нарешті роздивившись червону кульку, блискучу, з зеленкуватими іскорками, Томас почувся так, ніби зазирнув в рай.

Яблуко.

— Звідки… — Томас не договорив — єдине слово забрало всі сили.

— Просто їж, — промовив Мінхо і захрумтів.

Томас дивився, як друг наминає власне яблуко. Тоді, зібравшись на силі, Томас підвівся, схопив яблуко і повалився назад. Піднісши до рота, надкусив.

Вибух смаку й соку — блаженство!

Мукаючи від задоволення, Томас догриз яблуко навіть швидше за Мінхо.

— Пригальмуй, — порадив Мінхо. — Отак напихатимешся — знудить. Ось, тримай ще. І цього разу жуй повільніше.

Навіть не подякувавши, Томас уп’явся в яблуко зубами. Добре пережовував, смакуючи кожен шматочок, і навіть почав відчувати, як помалу повертаються сили.

— Як добре, — пробурмотів Томас. — От гниляк, як добре!

— Глейдерський сленг із твоїх вуст і досі звучить по-ідіотському, — зронив Мінхо, кусаючи від яблука.

— Звідки вони? — запитав Томас, пропустивши колючку повз вуха.

Мінхо трохи помовчав з набитим ротом, тоді відповів.

— Знайшли в їдальні. А з ними і… ще дещо. Шлапаки, які виявили їдло, кажуть, що зазирали до їдальні за дві хвилини до того — й нічого не бачили, але хай там як, а мені байдуже.

Томас сів на ліжку, звісивши ноги.

— І що ще знайшлося?

Відкусивши від яблука, Мінхо кивнув у бік їдальні.

— Іди сам подивися.

Закотивши очі, Томас повільно підвівся. Давалася взнаки ще клята слабкість, і він почувався так, наче його випатрали, залишивши самі кістки та сухожилля. Втім, на ногах Томас стояв упевненіше, ніж востаннє, коли безтямно волочився до вбиральні.