Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

Нарешті переконавшись, що не втратить рівноваги, Томас попрямував до їдальні. Ще три дні тому вона була вщерть набита трупами, а сьогодні глейдери стовпилися в ній біля гори харчів, що з’явилася нізвідки. Фрукти, овочі, якісь невеличкі пакетики.

Але Томас і не звернув на них ваги, угледівши по той бік зали дещо дуже дивне. Щоб не впасти, він зіперся рукою на стіну.

Напроти дверей у малу спальню стояв великий дерев’яний письмовий стіл.

За столом, закинувши на стільницю схрещені ноги, сидів худий чоловік у білому костюмі.

Чоловік читав книжку.

Томас простояв цілу хвилину, витріщаючись на чоловіка, який спокійнісінько сидів за столом і читав. Здавалося, він тут усе життя отак щодня читає. Ріденьке чорне волосся, зачесане поперек блідої лисини, довгий ніс, трохи звернений праворуч, жваві очиці, що перебігали від рядка до рядка — невідомець водночас видавався наче і розслабленим, а наче і нервовим.

І цей білий костюм! Штани, сорочка, краватка, піджак. Шкарпетки. Черевики. Все біле.

Якого біса?

Томас подивився на глейдерів, які жували фрукти і якісь перекуски з пакетиків — здається, суміш горішків і насіння. Хлопці наче й не помічали чоловіка за столом.

— Хто це? — запитав Томас, ні до кого конкретно не звертаючись.

Один з хлопців підвів погляд, на мить припинивши жувати. Тоді, квапливо дожувавши, проковтнув.

— Мовчить, не каже. Велів чекати, поки він не буде готовий, — хлопець стенув плечима, мовляв: подумаєш, дивина, і заходився доїдати надкушену дольку апельсина.

Томас перевів погляд на незнайомця в білому — той нікуди не зник, а тільки з тихим шелестом перегорнув сторінку і знай собі читав.

Приголомшений, відчуваючи, як бурчить у шлунку, Томас попрямував до столу. Прокинутися і ні сіло не впало побачити отаке…

— Стережися, — гукнув один з глейдерів, але було запізно.

Не дійшовши десятка футів до столу, Томас врізався в невидиму стіну, мало не розквасивши носа об перепону, яка дуже нагадувала холодне скло. Потираючи забите місце, він примружився: як це він не помітив скляного бар’єру?

Скільки Томас не вдивлявся, нічого не побачив. Ані найменшого відблиску віддзеркалення, ані плямки. Здавалося, попереду — тільки чисте повітря. І чоловік у білому навіть не ворухнеться, наче нікого й нічого не помічає.

Простягнувши руку, цього разу Томас повільніше пішов уперед, аж нарешті наштовхнувся на стіну невидимого… чого? Наче шибка: гладенька, тверда і холодна на дотик. Але і знаку не було, що тут може стояти тверда перепона.

Засмучений Томас спершу взяв ліворуч, а потім праворуч, обмацуючи оте щось невидиме і щільне. Воно простягалося від стіни до стіни, не даючи підступитися до незнайомця. Постукавши по бар’єру, Томас почув глухе відлуння ударів. Деякі з глейдерів — серед них і Арис — сказали, що вже так робили.

Тим часом чоловік у білому, який сидів буквально за дюжину футів, перебільшено зітхнув, прибрав ноги зі столу і роздратовано поглянув на Томаса.

— Скільки можна повторювати? — промовив він гугнявим голосом, що дуже пасував до його блідого обличчя, ріденького волосся і кощавої статури. А ще до костюма — безглуздого білого костюма. Дивина: бар’єр зовсім не приглушав слів. — У нас іще сорок сім хвилин, перш ніж я уповноважений ініціювати другу фазу Випробувань. Прошу виявити терпіння і дати мені спокій. Вам відведено час, щоб наїстися. Тож рекомендую скористатися ним за призначенням, юначе. А тепер, якщо не заперечуєте…

Не чекаючи на відповідь, незнайомець закинув ноги на стіл і повернувся до читання.

Томас наче язика проковтнув. Відвернувшись, він спиною притулився до невидимої стіни. Що відбувається? Напевно, він досі спить і йому сниться сон. На саму лише думку про це відчуття голоду чомусь посилилося, і Томас жадібно зиркнув на гору їжі. А тоді зауважив у дверях Мінхо, який, прихилившись до одвірка, схрестив руки на грудях.

Томас тицьнув великим пальцем собі за спину.

— Уже познайомився з нашим новим другом? — посміхнувся Мінхо. — Цікавий персонаж. Мабуть, і мені варто роздобути собі такий гнилий костюмчик. Моднячий.

— Я сплю? — запитав Томас.

— Ні, не спиш. І краще пожуй чогось, у тебе жахливий вигляд. Майже як у того Щура, який он там читає.

Томас сам здивувався, як швидко він припинив чудуватися з присутності невідомця в білому костюмі, який з’явився нізвідки, чудуватися з наявності невидимої стіни. Минув перший шок, і вже ніщо не дивувало. Тепер усе що завгодно могло видатися нормальним. Загнавши всі думки подалі, Томас підійшов до харчів. З’їв яблуко, апельсин, пакетик горіхової суміші, зерновий батончик з родзинками. Тіло просило води, але Томас поки що не міг відірватися від їжі.