Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

Люди стиха й невиразно перемовляються між собою. Тут і чоловіки, і жінки, але Томас не розуміє, хто з них є хто.

Він взагалі нічого не розуміє.

Тільки погляди. Уривки розмов. Усе це страшенно лякає.

— З ним і з дівчинкою доведеться заглибитися більше.

— А мозок витримає?

— Це просто приголомшливо, бачите? Спалах укорінився всередині.

— Він може померти.

— Ба гірше: він може вижити.

Нарешті Томас чує останню фразу — єдину фразу, від якої його не нудить і не лихоманить:

— Або ж він разом з рештою зможе нас врятувати. Врятувати нас усіх.

Коли Томас прокинувся, почувався він так, наче у голову через вуха понабивали криги. Скривившись, він потягнувся протерти очі, але його накрила хвиля нудоти, й кімната перед очима пішла обертом. Потім йому пригадалися Терезині погрози, пригадався короткий сон, і його поглинуло горе. Хто були ті люди? Це було все насправді? І що там вони говорили про його мозок — щось таке моторошне?

— Радий, що ти не розучився спати.

Томас трішки розліпив повіки — і побачив Ньюта, який стояв біля ліжка, дивлячись на приятеля згори вниз.

— Довго я спав? — запитав Томас, намагаючись прогнати думки про Терезу й про сон — чи про спогад? — у найтемніший закуток мозку: опісля тужитиме.

Ньют поглянув на годинник.

— Кілька годин. Народ як побачив, що ти спиш, одразу ж розслабився. І правильно, однак більше робити нема чого. Залишається сидіти і чекати. Виходу ми не знайшли.

Стримуючи стогін, Томас сів на ліжку і притулився спиною до стіни в узголів’ї.

— Їсти є щось?

— Немає. Хоч я й не розумію, який сенс тягнути нас сюди, влаштовувати оці трюки — щоб потім заморити голодом? Щось має статися. Нагадує мені, як перша партія наших прибула до Глейду. Я, Альбі, Мінхо та ще хлопці… Глейдери, з яких усе починалося, — промовив Ньют, і в останній фразі прозвучав легенький сарказм.

Заінтригований Томас здивувався собі: адже він і не замислювався, яким було життя в Глейді на початку.

— І чим ми нагадуємо першу групу?

Ньют зосереджено втупився на цегляну кладку за вікном.

— Отямилися ми всі посеред білого дня, лежачи на землі біля Ящика. Пам’ять стерто, як у тебе, коли ти з’явився. Правда, ми якось швидко поладнали і припинили панікувати. Нас було тридцятеро хлопців. Ми і гадки не мали, що сталося, як потрапили туди і що тепер робити. Ми були нажахані та дезорієнтовані. Потім вирішили: коли вже ми всі опинилися в однаковій ситуації, то треба освоюватися на новій території. Невдовзі ми завели господарство, кожному знайшлася робота.

Головний біль поступово вщух. Томас із цікавістю слухав, з чого все починалося: шматочків пазлів, які він пригадав під час Переміни, було замало, щоб скласти бодай один повний спогад.

— Творці все підготували до вашого прибуття? Поля, худобу?

Не відриваючи погляду від цегли, Ньют кивнув.

— Ми гарували, щоб підтримувати лад у господарстві. Методом спроб і помилок таки дечого домоглися.

— А… чому ти згадав перші дні саме зараз? — запитав Томас.

Нарешті Ньют подивився на нього.

— Гадаю, тоді ми відчували, що нас усіх відіслали туди з якоюсь метою . Якщо нас хотіли вбити, то чого просто не вбити? Навіщо поміщати нас у те величезне місце з будинком, коморою і худобою? А оскільки ми не мали вибору, то й стали обживатися, досліджувати місцевість.

— Тут ми уже все дослідили, — мовив Томас. — Нема ні худоби, ні харчів, ні Лабіринту.

— Нема, але сам поміркуй. Принцип той самий. Ми тут з якось клятою метою. І колись ми таки це з’ясуємо.

— Якщо не поздихаємо з голоду.

Ньют вказав на вбиральню.

— Вода є, тож кілька днів протягнемо. Щось має статися.

У глибині душі Томас був згоден з Ньютом, а сперечався лише для того, щоб позбутися сумнівів.

— Як щодо отих повішеників? А що як вони і справді нас рятували, їх стратили — і ми в повній дупі? Може, від нас щось очікувалося , але ми цього не зробили — і нас покинули здихати?

Ньют голосно розсміявся.

— Ти — депресивний кавалок дристу, баклан. Якщо врахувати, що трупи зникли магічним чином, а цегляна кладка з’явилася, це щось на взір Лабіринту. Дивне й геть незрозуміле. Суцільна таємниця. Може, це наступний тест — хтозна. Та як і в Лабіринті, ми маємо шанс. Гарантую.

— Мабуть, так, — погодився Томас, міркуючи, чи не розповісти про свій сон. Однак він вирішив приберегти це на потім. — Сподіваюся, твоя правда. Поки не з’являться грівери, з нами нічого не станеться.