Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

— Друга фаза. Випробування вогнем. Офіційно починається завтра вранці, о шостій. Ви ввійдете в цю кімнату, і в стіні позаду мене відкриється прямтранс. На перший погляд це є просто сіра блискуча стінка. Ви всі до останнього повинні пройти крізь неї за п’ять хвилин. Підіб’ю підсумок: прохід відкривається о шостій ранку, рівно на п’ять хвилин. Усі затямили?

Наче пришпилений до місця, Томас спостерігав за Щуром. Здавалося, це не жива людина, а проекція відеозапису. Те саме, напевно, відчували й інші глейдери — ніхто й не думав відповідати на питання чоловіка в білому. Але що, власне, таке цей прямтранс?

— Упевнений, здатність чути ви не втратили, — промовив Щур. — Ви… все… затямили?

Томас кивнув; товариші, які сиділи поруч, пробурмотіли щось на знак згоди.

— От і чудово, — Щур підняв ще аркуш і перегорнув. — Можемо вважати, що Випробування вогнем починається. Правила дуже прості: знайдіть вихід і сто миль прямуйте на північ через Пекло. Якщо впродовж двох тижнів знайдете безпечний притулок, можете вважати Випробування завершеним. Тоді й тільки тоді ви отримаєте ліки. На другу фазу відводиться рівно два тижні — з тієї миті, як ви пройдете крізь прямтранс. Не встигнете — помрете.

Томас очікував, що кімната вибухне галасом, протестами, але ніхто не промовив жодного слова. У самого Томаса язик пересохнув, наче старий облізлий корінь.

Щур різко згорнув теку, ще більше зім’явши папери, сховав її в стіл, підвівся і, засунувши під стіл стілець, схрестив руки на грудях.

— Насправді все просто, — промовив він буденним тоном, наче вчив хлопців користуватися душем. — Правил немає, інструкцій не буде. Провізії щонайменше, і ніякої сторонньої допомоги. Заходите в прямтранс у зазначений час, шукаєте вихід і долаєте шлях через Пекло завдовжки сто миль. Знайдете притулок або помрете.

Останнє слово нарешті вивело хлопців зі ступору, і всі вони заговорили водночас:

— Що таке прямтранс?

— Як ми підхопили Спалах?

— Як довго виявляються симптоми?

— Що шукати через сто миль?

— Що сталося з повішениками?

Питання сипалися, всі говорили хором, і в галасі розрізнити вже не можна було нічого. А от Томасу до того було байдуже. Незнайомець нічого не розповість. Невже хлопці цього не бачать?

Щур терпляче чекав, ігноруючи запитання, тільки швидко переводив погляд темних очей з одного глейдера на іншого. Нарешті зупинився на Томасові. У відповідь Томас, який сидів мовчки, подивився на незнайомця з ненавистю.

Ця ненависть поширювалася і на «БЕЗУМ», і на весь світ.

— Ану стуліть пельки, шлапаки! — нарешті гримнув на хлопців Мінхо, і потік запитань умить ущух. — Тільки час гаєте: однак цей гнилоголовий не відповість.

Щур коротко кивнув Мінхо — чи то на знак подяки, чи то підтверджуючи мудрість хлопчини.

— Сотня миль. Тільки на північ. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пам’ятайте: ви всі інфіковані. Ми вас заразили, щоб дати стимул працювати. У прихистку ви гарантовано отримаєте ліки, — він розвернувся і рушив до стіни, немов наміряючись пройти крізь неї, та останньої миті зупинився й обернувся.

— Мало не забув, — сказав він. — Не сподівайтеся уникнути Випробування вогнем, якщо не з’явитеся у прямтранс з шостої до п’ятьох хвилин на сьому. Всіх, хто не прийде, просто буде страчено… не в найприємніший спосіб. Раджу випробувати свої шанси у зовнішньому світі. Щасти всім.

З цими словами незнайомець знову рушив просто на стіну.

Не встиг Томас і спам’ятатися, як невидимий бар’єр заволокло туманом, і за кілька секунд стіна побіліла. А коли серпанок розсіявся, перед очима знову постала їдальня.

От тільки не лишилося і сліду ні стола, ні стільця. Ні Щура.

— От гниляк, — прошепотів Мінхо до Томаса.

І знов глейдери здійняли ґвалт, але Томас пішов собі геть. Він вирішив пошукати усамітнення, і найкраще зробити це було у вбиральні. Отож пішов він не у великий хлоп’ячий дортуар, а в маленьку спальню, в якій спершу розмістили Терезу, а потім Ариса. Там він притулився до раковини і, схрестивши руки на грудях, втупився в підлогу. Добре, що до нього ніхто не причепився.

Томас навіть не знав, з чого почати обмірковувати інформацію. Спочатку з’являються повішеники під стелею, від яких смердить смертю і гниттям, — а тоді зникають за лічені хвилини. Потім нізвідки виникає незнайомець у білому (і стіл!), затулений незрозумілим бар’єром, — і теж щезає без сліду.

Але це не найстрашніше. Втечу з Лабіринту підлаштували, однак і досі залишається незрозумілим, хто став знаряддям організації «БЕЗУМ» і, витягши глейдерів із зали Творців, посадив у автобус і привіз сюди? Чи свідомо рятівники пішли на смерть? І чи насправді померли? Щур попередив: не можна вірити ні власним очам, ні розуму. А чому ж тоді взагалі можна вірити?