Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

— У нас іще три хвилини, — невластивим для себе серйозним тоном заговорив Мінхо. — Всі готові рушати?

Томас кивнув; те ж саме зробили й інші.

— Ніхто за ніч не передумав? — перепитав Мінхо. — Кажіть зараз, бо буде запізно. Якщо там, куди ми рушаємо, який-небудь шлапак раптом накладе в штани й захоче повернутися, я сам його поверну — тільки зі зламаним носом і потовченими яйця.

Томас перевів погляд на Ньюта, який, обхопивши голову руками, застогнав.

— Ньюте, проблеми? — незвично суворим голосом запитав Мінхо. Вражений Томас чекав, що Ньют відповість.

Старший хлопчина, здається, здивувався.

— А… ні. Просто тішуся твоєму неймовірному таланту ватажка.

Відсмикнувши комір, Мінхо показав усім татуювання на шиї.

— Що тут сказано, баклан?

Ньют роззирнувся ліворуч-праворуч, на щоки йому наповз рум’янець.

— Мінхо, ми в курсі, що ти бос. Пригальмуй.

— Пригальмуй сам, — Мінхо тицьнув у Ньюта пальцем. — Нема часу на цей дрист. Тому стули пельку.

Томас тільки сподівався, що Мінхо викаблучується, аби ствердитися в ролі ватажка. І якщо так, то це в нього добре виходить.

— Рівно шоста! — вигукнув один з глейдерів.

І наче у відповідь на цю заяву, невидимий бар’єр заволокло туманом, він зробився брудно-білим і непрозорим. За секунду серпанок розсіявся і зник разом із бар’єром. Томас одразу ж помітив зміни: в стіні навпроти утворилася широка мерехтлива ділянка тьмяно-сірого кольору.

— Вперед! — вигукнув Мінхо, завдаючи мішок на плече. В другій руці він стискав кульок з водою. — Не штовхайтеся. В нас п’ять хвилин. Я перший, а ти, — він вказав на Томаса, — замикаєш колону. Пересвідчишся, щоб ніхто не залишився.

Томас кивнув, намагаючись угамувати нерви, які просто палали від напруги, і витер з чола піт.

Мінхо підійшов до сірої стіни, зупинився просто перед нею. Томас ніяк не міг зосередити погляд на мерехтливій, нестійкій поверхні прямтрансу. Тіні танцювали й вирували. Стіна пульсувала й розпливалася, так наче щомиті могла зникнути.

Мінхо обернувся до хлопців.

— Побачимося на тому боці, шлапаки.

Він ступив крок, і стіна сірої імли поглинула його цілком.

Ніхто не нарікав, коли Томас по черзі заганяв хлопців услід за Мінхо. Та й узагалі ніхто не промовив жодного слова, тільки дорогою до прямтрансу обмінювалися миттєвими переляканими поглядами. Перш ніж ступити останній крок і розчинитися в сірому мороці, кожен без винятку глейдер затримувався перед мерехтливим прямокутником. Томас проводжав товаришів, ляскаючи їх перед зникненням по спині.

За дві хвилини по цей бік переходу залишилися тільки сам Томас, Ньют і Арис.

«Ти певен?» — подумки запитав новачок.

Томас мало не закашлявся, здивований легкістю, з якою пронеслися в мозку нечутні й водночас виразні слова. Він думав — він сподівався, — що Арис зрозумів натяк і не вдаватиметься до телепатії. Таке спілкування для Терези, і ні для кого іншого.

— Поквапся, — уголос пробурмотів Томас, відмовляючись розмовляти подумки. — Не можна зволікати.

Ображений Арис ступив у сіру імлу. За ним — Ньют, і вже Томас залишився сам у великій їдальні.

Наостанок він роззирнувся, згадав набряклих повішеників, Лабіринт і весь той дрист, через який пройшли глейдери. Зітхнувши якомога гучніше у сподіванні, що хтось десь його почує, Томас підхопив мішок з припасами й увійшов до прямтрансу.

Шкірою відчув різкий холод, який поступово зміщався назад, так наче сіра стіна насправді була крижаною водоймою. В останню мить Томас заплющив очі, а розліпивши повіки, побачив лише непроглядну пітьму. Пролунали голоси.

— Агов! — покликав Томас, навіть не намагаючись придушити паніку. — Хлопці!..

Не встиг він і гукнути, як перечепився і впав. Просто на когось.

— Ай! — скрикнув хтось у темряві й відіпхнув Томаса.

— Тихо і не рипайтеся! — гаркнув Мінхо. Почувши його голос, Томас від полегшення мало не зойкнув. — Це ти, Томасе? З прибуттям!

— Ура! — Томас помацав у темряві рукою, щоб ні в кого не врізатися. Він всюди натикався на порожнечу. — Я пройшов останнім. Усі вже тут?

— Ми вишикувалися і почали перекличку, коли ти ввалився сюди, як обкурений, — озвався Мінхо. — Давайте-но знову! Перший!

Ніхто не відповів, і Томас крикнув:

— Другий!

За ним уже почали розраховуватися й інші, поки Арис не назвав свій номер:

— Двадцятий!

— Лацно, — підсумував Мінхо. — Ми всі тут, не знаємо, правда, де. От гниляк — нічого не видно.