Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Тихо, Кілліане, — гавкає Манчі.

— Що він має на увазі — «тихо»? — очі Кілліана і його Шум промацують мене всього.

— А тобі яке діло? — повертаюся я до нього. — Мені ще треба дурні вівці годувати.

— Тодде, зачекай, — гукає він за нами, але тоді шось у генераторі почина пищати, і він знову каже: — А щоб йому! — і мусить вертатися до роботи, хоть я відчуваю, як ціла купа знаків питання в його Шумі йде мені навздогін, бліднішаючи, коли я відхожу далі в наші поля.

— Шоб ти всрався, шоб ви там усі повсиралися, — думаю я, десь приблизно такими словами і ще гіршими, бредучи нашою фермою. Ми живемо десь за кілометер на північний схід від містечка і маємо вівці на одній половині ферми, а пшеницю на другій. З пшеницею тяжкіше, такшо її переважно доглядають Бен і Кілліан. Відколи я був досить дорослий аби бути вищим за вівцю, я доглядав якраз вівці. Я, а не ми з Манчі, хотя ще одним із брехливих вибачень про то, нашо він мені треба, була якраз байка про то, шо з нього мав би бути пастушачий пес, а ця частина плану з очевидних причин — ну тоїсь через його безпроглядну тупість — не спрацювала.

Я їх годую, і пою, і стрижу, і кочу, і навіть каструю, і навіть забиваю. Ми одні з трьох постачальників м’яса і шерсті в цілому містові, колись були одні з п’ятьох, а скоро будемо одні з двох, бо пан Марджорібенкс з дня на день помре від алкоголізму. Його отара перейде до нас. Чи, правильніше сказати, я переведу його отару до нас, як я зробив, коли дві зими тому зник пан Ґолт, а це значить — більше вбивати, більше каструвати, більше стригти, більше тримати в загонах, разом із приплодом, і шо, хтось мені хоть подякує? Ага, сто раз.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю, пробуючи притишити свій Шум трохи більше. — Я вже майже чоловік».

— Вівці! — кажуть вівці, коли я прохожу їхню загорожу, не зупиняючись. — Вівці! — кажуть вони, дивлячись, як я йду. — Вівці! Вівці!

— Вівці! — гавкає Манчі.

— Вівці! — відповідають йому вівці.

Вівцям навіть менше є шо сказати, ніж псам.

Я дослухався до Бенового шуму з‑за ферми і вислідив його в одному куті одного з пшеничних полів. Його вже засіяли, до врожаю ще багато місяців, так шо зараз коло пшениці не дуже є шо до роботи, хіба переконатися, шо всі генератори, ядертрактор і електромолотилки готові. Можна подумати, шо через це мені трохи помагають з вівцями, але це не так.

Шум Бена гуде від одної зі зрошувальних трубів, такшо я повертаю і йду через поля до нього. Його шум не похожий на Кілліанів. Він спокійніший і чистіший, і хоть Шум і не видно, в Кілліана він завше здається червонястим, а в Бена — синій чи деколи зелений. Вони різні одне від одного, різні як вогонь і вода, Бен і Кілліан, мої типу як батьки.

Тут яка історія, моя ма’ дружила з Беном ще до того, як вони рушили в Новий Світ, вони обидвоє були членами Церкви, коли появилася пропозиція поїхати і заснувати поселеня. Ма’ переконала та’, а Бен переконав Кілліана, і коли приземлилися кораблі і почалося поселення, то якраз мої ма’ і та’ відкрили овечу ферму по сусіцтву з Беном і Кілліаном, котрі ростили пшеницю, і всьо було дружньо і гарно і мило і сонце ніколи не сідало і чоловіки з жінками разом співали піснів і жили і любили і ніколи не хворіли і ніколи-ніколісіньки не вмирали.

Ну, але це історія з Шуму, такшо хто його знає, як то було насправді? Бо тоді, ясна річ, я народився і всьо помінялося. Спеки випустили свою жінковбивчу заразу, і так пішла моя ма’, і почалася війна, і ми її виграли, і так потихеньку пішла решта Нового Світу. А тута я, ще карапуз, нічо ні про шо не знав, і ясне діло шо я був не єдиний карапуз, нас було багато, але раптом лишилася тіки половина містечка, самі чоловіки, і вони мали дбати про всіх тих карапузів і хлопчиків. Такшо багато і нас повмирало, і я ще вважався щасливцем, бо ясно шо Бен і Кілліан взяли мене до себе, годували мене, ростили мене, вчили мене і загалом дали мені можливість не помирати і далі.

Такшо я типу як їхній син. Ну, більше, ніж типу, але трохи менше, ніж реально син. Бен каже, шо Кілліан постійно зі мною гризеться тіки через то шо дуже про мене дбає, але якшо це правда, то це він якось дуже тупо демонструє, так демонструє, шо цього аж не видно, як на мою думку.

Але Бен — то людина іншого ґатунку, ніж Кілліан, вищого ґатунку людина, тобто він для Прентісстауна ненормальний. 145 чоловік, котрі живуть у містечкові, навіть оті нові чоловіки, в котрих недавно були днінародженя, навіть Кілліан, хоть він трохи меньше, вони всі в кращому разі вважають мене чимось, на шо нема чого й дивитись, а в гіршому — чимось, шо можна вдарити, так шо більшість часу я провожу, думаючи, як би мене побільше ігнорували — бо тоді мене не будуть бити.