Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Але не Бен, котрого я не можу описати якось інакше, аби при цьому не виглядати дурненьким м’якеньким хлопчиком, такшо й не буду, скажу лишень, шо свого та’ я ніколи не знав, але якби я в один день проснувся і мав вибирати, якби мені сказали шось типу, осьо, хлопче, вибирай кого хочеш, то Бен був би далеко не найгіршим вибором для такої ситуації.

Він насвистує, поки ми підходимо, хоть я його ще не бачу, а він не бачить мене, він усеодно міняє мелодію, бо чує, шо я йду, і нову пісню я пізнаю, Якось рано-вра-га-нці, коли сонечко встава-га-ло , а він каже, шо то любима пісня мої ма’, але я так собі думаю, шо то його любима, бо він її мені насвистує і співає скільки я се’ пам’ятаю. У мене кров ще не вгамувалася після Кілліана, але тута я негайно почуваюся спокійніше.

Хоть це і є пісенька для дітей, я знаю, заткнися.

— Бене! — гавкає Манчі і кидається бігати навколо зрошувальної апаратури.

— Привіт, Манчі, — чую я, повертаючи за ріг, і бачу, як Бен чухає Манчі за вухами. Очі Манчі заплющені, а одна лапа від задоволення лупить по землі, і хоть Бен з мого Шуму явно може сказати, шо я знову сварився з Кілліаном, він каже лишень: — Привіт, Тодде.

— Привіт, Бене, — я дивлюся на землю і підгилюю ногою камінь.

А Шум Бена промовляє Яблука , і Кілліан , і як же ти виріс , і знову Кілліан , і лікоть на згині свербить , і яблука , і обід , і от яка ж теплінь , і все воно тече так плавно і спокійно, ніби ото гарячого дня лежиш десь у струмкові.

— Ти там заспокоївся трохи, Тодде? — нарешті каже він. — Нагадуєш собі, хто ти є?

— Ага, — кажу я. — Але просто чого він постійно до мене так? Чого він не може просто привітатися? Ні тобі доброго дня, тільки «Я знаю, шо ти зробив шось погане і я буду на тебе тиснути, поки не взнаю, шо саме».

— Ну такий він уже є, Тодде. Ти ж це знаєш.

— Ти все так кажеш, — я зірвав стебло молодої пшениці та встромив одним кінцем до рота, не дивлячись на Бена.

— Ти лишив яблука в хаті, правда?

Я дивлюся на нього. Жую стеблину. Він знає, шо я не лишив. Добре знає.

— І не просто так, — каже він, досі чухаючи Манчі. — Не просто так, але неясно, чому.

Він намагається прочитати мій Шум, висіяти з нього якусь правду, а це для багатьох чоловіків узагалі підстава почати бійку, але коли це зі мною робить Бен — то я не проти. Він смикає головою і перестає чухати Манчі.

— Аарон?

— Так, я бачив Аарона.

— Це він із твоєю губою зробив?

— Так.

— От сучий син, — він похмурніє і робить крок уперед. — Треба би мені з ним переговорити.

— Не треба, — кажу я. — Не треба. Інакше в мене буде більше проблем, а так воно не сильно й болить.

Він бере мене пальцями за бороду і піднімає мою голову так, аби бачити поріз.

— От сучий син, — знову каже він, тихіше. Він торкається порізу пальцями, і я сахаюся.

— Нічого, — кажу я.

— Тримайся від того чоловіка подалі, Тодде Г’юїтте.

— А, то я типу пішов на болото, надіючись на зустріч із ним.

— Він не правий.

— Ну всратись і не встати, Бене, дякую тобі за підказку, — кажу я, а тоді вловлюю шматок його Шуму, в якому чути один місяць , і це щось новеньке, геть нова інформація, яку він швидко вкриває іншим Шумом.

— Шо таке, Бене? — кажу я. — Шо має статися в моє деньнародженя?

Він усміхається, і на секунду це не зовсім щира усмішка, на секунду це стривожена усмішка, але потім це вже доста щира усмішка.

— Це сюрприз, — каже він. — Так що навіть не шукай.

Хоть я вже майже чоловік і хоть я й майже його росту, він усеодно ще нахиляється, шоби його лице було на рівні з моїм, не настільки блисько, аби відцього було незручно, але достатньо, щоб я почувався в безпеці, але я трохи відвожу погляд. І хоть це й Бен, і хоть я довіряю Бену більше ніж будь‑кому другому в цьому сраному містечку, і хоть Бен урятував мені життя і, я добре знаю, зробив би це ще раз, я всеодно не дуже хочу розкривати йому свій Шум про то, шо сталося на болоті, переважно того шо я відчуваю, як воно знову починає на мене давити, як тільки я починаю про то думати.

— Тодде? — каже Бен, придивляючись до мене.

— Тихо, — спокійно гавкає Манчі. — Тихо на болоті.

Бен дивиться на Манчі, тоді знову на мене, в його очах теплота, запитання, безмежна турбота.

— Про що це він, Тодде?

Я зітхаю.

— Ми шось бачили, — кажу я. — Там, на болоті. Ну, тоїсть ми не бачили, воно ховалося, але то було ніби отвір у Шумі, ніби розрив…

Я перестаю говорити, бо він уже перестав слухати мій голос. Я відкрив перед ним свій Шум, і тепер пригадую всьо настільки точно, наскільки можу, і він дивиться на мене якось сердито, а десь далеко-далеко я чую, як Кілліан іде і гукає «Бене?» і «Тодде?» , і його голос стурбований, і його Шум стурбований, і в Бена шум теж починає гудіти, а я просто думаю так докладно, як лише можу, все, що згадується про дірку, яку ми знайшли в Шумі, але я думаю ще й тихо, тихо, так, аби місто, в разі чого, не почуло того, і от і Кілліан, а Бен просто дивиться на мене і дивиться на мене, аж поки мені не доводиться запитати.