Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— ПОМОЖІТЬ!

Мої ноги вдаряються об бруківку…

Дорога веде до великої церкви спереді, вона стоїть серед дерев, дзвіниця височіє над центральною площею, яка перед нею.

І там теж нікого нема.

Ні.

— ПОМОЖІТЬ!

Я біжу на площу, перебігаю її, розглядаюся на всі боки, прислухаюся…

Ні.

Ні.

Пусто.

Віола важко дихає в мене на руках.

А Притулок пустий.

Я вибігаю на середину площі.

Нікого не видно і не чути.

Я знову розглядаюся.

— ПОМОЖІТЬ! — кричу.

Але нікого нема.

Притулок геть зовсім порожній.

І тут узагалі нема ніякої надії.

Віола трошки вислизає з моїх рук, і мені приходиться стати на коліна, аби підхопити її. Моя сорочка впала з її рани, і тепер одною рукою я мушу тримати її на місці.

Нічого не лишилося. Торба, бінокулі, книжка моєї мами, я розумію, шо це всьо я лишив там на схилі.

У нас із Віолою є лише ми двоє, це всьо шо ми маємо на цілому світі.

А вона так сильно кровить…

— Тодде? — каже вона, її голос тихий і непевний.

— Будьласка, — кажу я, мої очі плачуть, голос ламається. — Будьласка.

Будьласка будьласка будьласка будьласка будьласка…

— Ну, раз уже ти так гарно просиш, — чути голос із іншого боку площі, голос, який навіть не переймається тим, аби крикнути.

Я дивлюся.

Зза церкви виїжжає одинокий кінь.

З одиноким вершником.

— Ні, — шепочу я.

Ні.

Ні.

— Так, Тодде, — каже мер Прентісс. — Таки так.

Він сидить на коні майже ліниво, майже ліниво їде площею до мене. Він такий само спокійний і безтурботний як завжди, ніякого поту на одязі, він навіть у верхових рукавицях, навіть у чистих чоботах.

Це неможливо.

Це взагалі ніяк неможливо.

— Як ви можете бути тут? — кажу я, все голосніше і голосніше. — Як?..

— Навіть дурний знає, шо до Притулку є дві дороги, — каже він, його голос спокійний і шовковий, він майже либиться, але ще ні.

Та пилюка шо ми бачили. Пилюка, яку ми вчора бачили, яка рухалася до Притулку.

— Але як ? — кажу я, такий приголомшений, шо ледве видобуваю з себе слова. — Армія була мінімум за день…

— Іноді чутки про армію не менш ефективні за саму армію, хлопчику, — каже він. — Умови капітуляції були якнайкращі. Одна з них, до речі — очистити вулиці, аби я міг привітати тебе особисто, — він дивиться назад на водоспад. — Хоть я, звісно, чекав, шо тебе приведе мій син.

Я розглядаюся площею, і тепер бачу лиця, лиця, шо визирають з вікон, з дверей.

Я бачу ще чотирьох людей на конях, котрі виїжжають зза церкви.

Я знову дивлюся на мера Прентісса.

— О, тепер я президент Прентісс, — каже він. — Постарайся, будь добрий, запам’ятати.

І тут я розумію.

Я не чую його Шуму.

Нічийого не чую.

— Отож, — каже він. — Таки не чуєш, хоть це й дуже цікава історія, і не з тих, які тобі…

Віола ще трошки ссувається з моїх рук, і ніби зболено зітхає.

— Будьласка, — кажу я. — Врятуйте її! Я зроблю всьошо схочете! Я вступлю до армії! Я…

— Терплячі отримують усе, — каже мер, нарешті виглядаючи трошки знервовано.

Він одним легким рухом злазить із коня і починає знімати рукавиці, по одному пальцю.

І я знаю, шо ми програли.

Всьо пропало.

Всьо скінчилося.

— Як новопризначений президент цієї нашої премилої планети, — каже мер, простягаючи руку, ніби показуючи мені світ, якого я дотепер не бачив, — дозволь мені бути першим, хто привітає тебе в його новій столиці.

— Тодде? — із закритими очима шепоче Віола.

Я міцно тулю її до себе.

— Вибач, — шепочу я до неї. — Ну вибач.

Ми забігли в пастку.

Ми пробігли за край світу.

— Ласкаво просимо, — каже мер, — до Нью-Прентісстауна.

Патрік Несс — автор десяти романів, зокрема бестселера New York Times — “The Rest of Us Just Live Here”, трилогії “Chaos Walking” (в українському перекладі — «Ходячий Хаос»), “More Than This”, “Release” та “A Monster Calls” (в українському перекладі — «Поклик монстра»). Також Несс написав сценарії до серіалу «Клас»(спін-оф відомого проекту каналу BBC «Доктор Хто»), фільму «Поклик монстра» за однойменним романом та довгоочікуваного блокбастера «Ходячий Хаос» із Томом Голландом і Дейзі Рідлі в головних ролях, вихід на екрани якого заплановано на 2020 рік.