Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Я лагідно тягну її за руки, аби переконатися шо вона точно слухає.

— Я думаю, питаня в тому, чи ми піднімемось.

І вода тече попри нас, і ми трусимось від холоду і всього іншого, і вона дивиться на мене, і я чекаю, і надіюся.

І я бачу як вона на крок відступає від краю.

Я бачу, як вона підходить назад до мене.

— Тодде, — каже вона, і це не питаня.

Це просто моє ім’я.

Це я.

— Пішли, — кажу я. — Притулок чекає.

Я знову беру її за руку і ми йдемо назад по решті сходів і по плоскішій частині прискалка, йдемо всіма поворотами від середини, тримаємо рівновагу на слизькому камінні. Нацейраз застрибнути на берег ваще, бо ми зовсім промокші і слабкі, але я з розгону заскакую, а тоді ловлю Віолу, коли вона незграбно приземляється на мене.

І ми на сонячному світлі.

Ми доста довго просто глибоко дихаємо, збуваючись найвологішої вологи, яка нас промочує, а тоді збираємось і вилазимо на невеличкий крутосхил, і виповзаємо через кущі назад на стежку і назад на дорогу.

Ми дивимося вниз горба, вниз зиґзаґовою стежкою.

На місці. Притулок на місці.

— Останній ривок, — кажу я.

Віола тре сама себе руками, аби обсохнути трошки більше. Вона примружується і придивляється до мене.

— Тобі добре надавали в обличчя, ти знаєш?

Я підношу пальці до лиця. Моє око починає трохи роспухати, і я замічаю ранку збоку рота, де втратив пару зубів.

— Дякую, — кажу я. — Не боліло, доки ти не сказала.

— Вибач, — вона трошки усміхається і притуляє руку собі до потилиці і здригається.

— А ти як? — питаю я.

— Боляче, — відповідає вона. — Але житиму.

— Ти якась незнищенна, знаєш? — кажу я.

Вона знов усміхається.

А тоді в повітрі чується дивний звук типу вжух-ПАВХ , і Віола тихенько зітхає, видає таке маленьке ой .

Ми секунду дивимся одне одному в очі, в світлі сонця, обоє здивовані але не впевнені чого.

А тоді я вслід за нею дивлюся на неї.

На її сорочці кров.

Її кров.

Свіжа кров.

Виливається з маленької дірки трошки справа від її пупця.

Вона торкається крові і дивиться на свої пальці.

— Тодде? — каже вона.

І падає вперед.

Я ловлю її, трошки заточуючись назад від ваги.

І дивлюся їй за спину.

На вершину, де тільки починається дорога.

Пан Прентіссмолоччий.

На коні.

Рука протягнута.

У руці пістолет.

— Тодде? — каже Віола мені в груди. — Здається, хтось мене підстрелив , Тодде.

Нема слів.

Нема слів, ні в мене в голові ні в мене в Шумі.

Пан Прентіссмолоччий пришпорює свого коня і пускає його вниз із горба на нас.

Пістолет наведений.

Нема куда тікати.

І я не маю ножа.

Світ розкривається так ясно і повільно, як найгірший біль, Віола починає важко осідати на мене, пан Прентіссмолоччий їде по дорозі, а мій Шум зривається вгору від розуміння, шо нам кінець, шо нацейраз нічо не зробиш, не втечеш, шо коли світ вирішив тебе прибити, то буде лупити, доки не приб’є.

І хто я такий, аби шось із цим робити? Хто я такий, аби це міняти, якшо світ цього хоче? Хто я такий, аби зупиняти кінець світу, якшо він наступає?

— Здається, вона капець хоче тебе, Тодде, — либиться пан Прентіссмолоччий.

Я стискаю зуби.

Мій Шум стає червоний і пурпуровий.

«Я, бляха, Тодд Г’юїтт».

От хто я, куртка мать, такий.

Я дивлюся йому просто в очі, посилаю свій шум просто в нього, і ніби випльовую, кидаю в нього:

— Я попросив би звертатися до мене «пане Г’юїтте».

Пан Прентіссмолоччий здригається, реально трошки здригається, і мимоволі натягує повіддя, такшо його кінь на секунду стає дибки.

— Та ну, хлопче, — каже він, його голос уже не такий упевнений.

І він знає, шо ми обоє це чуємо.

— Руки вгору, — каже він. — Я відведу тебе до свого батька.

І я роблю найдивовижнішу на світі річ.

Дивовижнішу за всьо шо я робив до цього.

Я не звертаю на нього уваги.

Я опускаю Віолу на ґрунтову дорогу.

— Пече, Тодде, — тихенько каже вона.

Я кладу її, і кладу торбу, і стягую зі спини сорочку, скручую її і притискаю до рани від кулі.

— Тримай міцно, чуєш мене? — кажу я, а моя злість розбухає, як лава. — Я ненадовго.

І я дивлюся на Дейві Прентісса.

— Вставай, — каже він, його кінь аж підскакує і нервується від жару, яким пашить від мене. — Я два рази казати не буду, Тодде.

Я встаю.

Я підхожу вперед.

— Я сказав, руки вгору, — каже Дейві, його кінь нервується, смикається, переминається з ноги на ногу.

Я йду до нього.

Швичче.

А тоді біжу.