Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Я заточуюся на останню лаву, боляче вдаряюся…

Але дивлюся вверх…

Аарон повертається до Віоли…

Вона під сходами…

— Біжи! — кричу я…

Але вона бере в руки великий плоский камінь і кидає його в Аарона. Скорчивши гримасу, люто стогнучи, він пригинається і пробує відбити його передпліччям, але камінь попадає йому просто в чоло, так шо він відступає пару кроків назад і від мене і від неї, до прискалка, до переду церкви…

— Ходи! — кричить до мене Віола…

Я спинаюся на ноги…

Але Аарон теж отямився…

Його лицем біжить кров…

Рот роззявлений, він кричить…

Він стрибає вперед як павук, хапає Віолу за праву руку…

Вона люто лупить його лівою рукою, ще більше розбиваючи його лице…

Але він не відпускає…

Я кричу, кидаючись на них…

Ніж виставив наперед себе…

Але знову повертаю його в останній момент…

І просто врізаюся в нього…

Ми приземляємся на підніжі сходів, Віола падає на спину, я на Аарона, його руки луплять по моїй голові і він тягнеться вперед і кусає мене за відкриту шию…

Я кричу і відсмикуюся, б’ю його навідліг…

Відбігаю від нього назад у церкву, тримаюся за шию…

Він знову йде на мене, його кулак летить перед ним…

Влучає мені в око…

Моя голова відсмикується назад…

Я шкутильгаю через ряди лав, назад до центру церкви…

Ше один удар…

Я піднімаю руку з ножем, аби відбити удар…

Але лезом убік…

І він б’є мене знову…

Я тікаю від нього, сковзаючись на вохкому камінні…

Проходом до амвона…

І третій раз його кулак дотягується до мого лиця…

І я чую, як два зуби вилітають з корінням…

І я майже падаю…

А тоді реально падаю…

Моя спина і голова б’ються об камінь амвона…

І я випускаю ножа.

Він брязкає по камінню до обриву.

Безкорисний, як завжди.

— Твій Шум тебе викриває! — кричить Аарон. — Твій Шум тебе викриває! — він підходить упритул до мене, стає наді мною. — Від моменту, коли я ступив у це священне місце, я знав, що все буде точно так! — він зупиняється в мене в ногах, дивиться на мене, його кулаки стиснуті і закривавлені моєю кров’ю, його лице закривавлене його власною. — Ти ніколи не станеш чоловіком, Тодде Г’юїтте! Ніколи!

Краєм ока я бачу Віолу, котра зі всіх сил шукає ще каміння…

— Я вже чоловік, — кажу я, але я повержений, я випустив ніж, мій голос слабкий, моя рука закриває кровотечу на шиї.

— Ти вкрав у мене мою жертву! — його очі перетворилися на палючі діаманти, його Шум червоніє так несамовито, шо з нього ніби плине кипуча вода. — Я тебе вб’ю, — він нахиляє до мене голову. — І ти помреш, знаючи, шо я вбиватиму її повільно.

Я стискаю зуби.

Я починаю підніматися на свої блінські ноги.

— То давай, раз зібрався, — гарчу я.

Аарон горлає і ступає крок до мене…

Простягає руки до мене…

Я підвожу лице, аби бачити його…

І Віола ТОРОХ його в скроню каменюкою, яку вона ледве змогла підняти…

Він заточується…

Похиляється на лави і пробує відновити рівновагу…

Тоді знову заточується…

Але він не падає.

Він, чорт собачий, не падає .

Він заточується, але стоїть, межи мною і Віолою, росправляє плечі, він стоїть спиною до Віоли, але височіє над нею, тепер з його скроні біжить ціла ріка крові, але він, бліна, високий шо капець…

Він реально монстр.

— Ти не людина, — кажу я.

— Я вже казав тобі, юний Тодде, — каже він голосом тихим і страхітливим, із Шумом, котрий світить на мене люттю такою чистою, шо вона одна мало не збиває мене з ніг. — Я святий.

Він розмахується рукою в керунку Віоли, навіть не дивлячись у її бік, точно попадає їй в око, збиває з ніг, а вона кричить і падає падає падає, вдаряється в лаву, боляче б’ється головою об каміння…

І не встає.

— Віоло! — горлаю я…

І я стрибаю попри нього…

Він пускає мене…

Я добігаю до неї…

Її ноги на кам’яній лаві…

Її голова на кам’яній підлозі…

З голови тече тоненька цівочка крові…

— Віоло! — кажу я і піднімаю її…

І її голова закидається назад…

— ВІОЛО! — кричу я…

А тоді чую тихе жебоніння ззаду себе…

Сміх.

Він сміється.

— Ти не міг не зрадити її, — каже він. — Я це передбачив.

— ЗАТКАЙ ПИСОК!

— А хочеш знати чого ?

— Я ТЕБЕ ВБ’Ю!

Він стишує голос до шепоту…

Але шепоту, який я чую і який пробігає цілим моїм тілом…

— Ти вже впав.

І мій Шум спалахує червоним.

Убивчим червоним.

— Так, Тодде, — сичить Аарон. — Так, так і має бути.