Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Так, — кажу я, тоді задумуюся, і підбігаю вперед, і кажу: — Заткнися, Манчі.

І я б’ю його по гузиці, а він каже:

— Ав, Тодде?

Але я дивлюся назад на місто, але шум не закінчується разом із містом, нє? А якби його можна було бачити, як він рухається в повітрі, то цікаво, чи можна би було побачити дірку в Шумі, як вона тікає від мене, тікає просто з моїх думок, де я її оберігав, а це ж такий маленький кусочок Шуму, шо його легко загубити в ревінні всього другого, але он вона, он вона, он вона повертається назад просто до світу людей.

— І де ж це тобою носило? — каже Кілліан, щойно ми з Манчі видніємося на стежці.

Він лежить на землі, запорпавшись у наш ядергенератор, той шо стоїть на дворі перед домом, ремонтує то, шо там поламалося цього місяця. Його руки всі в мастилі, його лице все в роздратувані, а його Шум бдзинить як божевільні бджоли, і я вже чую, як починаю злитися, а я ще навіть до дому по-люцьки не дійшов.

— Я збирав яблука для Бена на болотах, — кажу я.

— Треба роботу робити, а хлопчики десь собі граються, — він знову подивився на генератор. Щось усередині клацнуло, і він сказав: — А щоб йому!

— Я сказав, шо не грався, якшо ти не слухав! — сказав я, але скоріше крикнув. — Бен хотів яблук, то я йому й шукав тих дурних яблук!

— Ага, — сказав Кілліан, дивлячись на мене. — І де ж тоді ті яблука?

І ясне діло, шо в мене ніяких яблук нема? Я навіть не пам’ятаю, як кинув ту торбу, яку вже почав набирати, але ясне діло шо я її кинув, коли…

— Коли що? — каже Кілліан.

— А ти менше слухай! — кажу я.

Він зітхає своїм кілліанським зітхом і знов за рибу гроші:

— Не то шоб ми тобі давали багато роботи, Тодде…

А це брехня.

— Але ж ми не можемо самі керувати цілою фермою…

А це правда.

— І навіть якшо ти колись закінчиш зі своїми бавлянками, хоть такого й не буває…

Ще брехня, вони мене запрацьовують, ніби якогось раба.

— Ми все ще будемо товкти воду в ступі, хіба нє?

А це так само правда. Місто більше не може рости, воно може хіба зсихатися, а помочі нізвідки нема.

— Слухай, коли я до тебе говорю, — каже Кілліан.

— Лухай! — гавкає Манчі.

— Заткнися, — кажу я.

— Не говори так зі своїм псом, — каже Кілліан.

«Я говорив не з псом», — думаю я, так гучно і чисто, аби він почув.

Кілліан зирить на мене, а я зирю на нього, і так воно завжди і є, наш Шум дрежить від червоного, від галаматні і роздратування. З Кілліаном ніколи не було просто, ніколісіньки, Бен завжди був добрий, Кілліан завжди просто був, але всьо стає тільки гірше, адже блищає день, коли я нарешті маю стати чоловіком і мені більше не прийдеться слухати його лайно.

Кілліан заплющує очі і голосно видихає через ніс.

— Тодде… — починає він трохи тихішим голосом.

— Де Бен? — питаюся я.

Його лице трохи кам’яніє.

— Через тиждень починається окіт, Тодде.

А я просто кажу знову:

— Де Бен?

— Треба нагодувати вівці, загнати до кошари, а тоді я хочу, аби ти зремонтував браму на східному полі раз і назавжди, Тодде Г’юїтте. Я тебе вже двічі просив.

Я гойдаюся на п’ятах.

— Ну то як була твоя мандрівка на болото, Тодде?

А я відповідаю, роблячи голос як найсаркастичнішим:

— Ну, там всьо гарно і мило, Кілліане, дякую шо спитав.

— А ти бачив шось цікаве там на болоті, Тодде?

— Цікаво шо ти запитався, Кілліане, бо я точно бачив дешо цікаве, шо може на приклад пояснити, чого в мене розбита губа, хоть ти про це і не запитав, але це може почекати, поки вівці будуть ситі, а я зроблю той клятий паркан !

— Не пискуй, — каже Кілліан. — Я не маю часу на твої забавки. Іди роби з вівцями.

Я стискаю кулаки і видаю звук, який звучить як «аввгхгх», який підказує Кілліану, шо я вже просто не можу терпіти цю дурню ні секунди довше.

— Пішли, Манчі, — кажу я.

— Вівці, Тодде, — гукає Кілліан, коли я вже починаю йти геть. — Спочатку вівці!

— Добре, піду я до тих дурних вівців! — бурмочу я сам до себе.

Я йду геть швичче, кров стрибає, а Манчі казиться від ревіння мого Шуму.

— Вівці! — гавкає він. — Вівці, вівці, Тодде! Вівці, вівці, тихо, Тодде! Тихо, тихо на болоті, Тодде!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Шо це було? — каже Кілліан, і є в його голосі шось таке, шо ми обоє обертаємося.

Тепер він уже сидить біля генератора, вся його увага на нас, його Шум валить у нас, як лазер.