Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Теперка в центрі міста взагалі тяжко ходити, тяжко думати, куди дальше ставити ногу, бо на плечах лежить задуже багато Шуму. Я чесно не знаю, як чоловіки то роблять, я не знаю, як я то буду робити, коли стану чоловіком, хіба прийде день, про який я не знаю і всьо поміняється.

Дорога йде дальше за паб і направо, повертає біля поліціянтської станції і тюрми, які тута разом, і які тута потрібні більше, ніж можна було подумати на таке маленьке місто. Шерифом у нас пан Прентісс-молоччий, котрий ледве чи на два роки старший за мене, і сам недовго був чоловік, але він добре взявся за свою роботу і швидко її освоїв, а в його клітках сидять усі, кого мер Прентісс каже пану Прентіссу-молоччому поставити іншим в приклад на цьому тижні. Зара’ це пан Тернер, котрий не здав достатньо зі свого врожаю кукурузи «на добрий пожиток цілому місту», тоїсть він не дав халявної кукурузи пану Прентіссу та його людям.

Отак ти проходиш через місто зі своїм псом, і за тобою збирається весь той Шум, пан Фелпс і пан Геммар, і доктор Болдвін, і пан Фокс, і багато багато лишнього Шуму з пабу і Шум пана Прентісса-молоччого і стогнучий Шум пана Тернера, і це я ще про шум міста не говорив, бо осьо вже й церква.

Церква — то якраз причина, з котрої ми всі тута у Новому Світі, ясна річ, і практично кожну неділю мож почути як Аарон виголошує проповіді про то чого ми залишили гнильйо і гріхи Старого Світу і як ми маємо почати нове життя, повне любові і братерства, десь у новому Едемі.

Нормально получилось, нє?

Люди дотепер ходять до церкви, переважно того шо треба, хоть сам мер там буває нечасто, але решта лишається слухати, як Аарон виголошує, як ми — це всьо, шо є у нас самих, ми, люди, як ми всі зможемо об’єднатися в сильну спільноту.

Шо коли один із нас упаде — то всі інші теж попадають.

Таке він каже особливо багато.

Ми з Манчі тихо як лише можемо проходимо попри передні двері церкви. Зсередини чується молитовний Шум, він якось особливо відчувається, таке особливе багрянувате відчутя, ніби з людини тече кров, і хоть там постійно одної й тої самої, багрянувата кров продовжує текти. Допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, допоможи нам, спаси нас, помилуй нас, забери нас ізвідси, будьласка, Боже, будьласка, Боже, будьласка, Боже , хотя як я знаю, то ніхто ще не чув, аби цей Бог якось пошумів комусь у відповідь.

Аарон теж там є, він уже вернувся з прогулки і зара’’ він виголошує шось молільникам. Я чую його голос, не лише його Шум, і це все пожертва це і писання те, і благословення там, і святість сям, і воно всьо так торохтить, шо його Шум нагадує сірий вогонь десь ззаді нього, і звідтам нічо не можна зрозуміти, то він може шось замишляти, нє? Проповідь може бути лише прикриттям для чогось, а мені шось навіть підказує, шо я знаю, для чого.

А тоді я чую юний Тодде у його Шумі і кажу «Побігли, Манчі», і ми швиденько пробігаємо це місце.

Останнє, шо треба пройти на підйомі на горб Прентісстауна — то будинок мера, а там найдивніший і найжосткіший Шум зі всіх, бо мер Прентісс…

Ну, мер Прентісс інакший.

Його Шум жахливо чистий, і я маю на увазі, шо він саме жахливо жахливий. Бачите, він вірить, шо Шум можна впорядкувати. Він вірить, шо Шум можна розсортувати, шо коли його вийде якось приручити — йому мож буде найти корисне застосуваня. А коли ти проходиш попри будинок мера, то чуєш його, чуєш його і найблищих до нього людей, його радників і різні речі, і вони завжди роблять ці думальні експерименти, вони шось рахують і уявляють ідеальні форми і говорять впорядковані віршівки, типу Я — це коло, а коло — це я, шо б воно не мало значити, і це звучить так, ніби він шикує якусь маленьку армію, ніби він готується до чогось, ніби кує собі якусь Шумову зброю.

Воно чується як загроза. Так, ніби цілий світ міняється, а ти лишаєшся.

1 2 3 4 4 3 2 1 Я — це коло і коло — це я.

1 2 3 4 4 3 2 1 Якшо один упаде — ми всі впадемо.

Я скоро буду чоловіком, а чоловіки не тікають зі страху, але я трохи пічтурхую Манчі і ми йдемо навіть ще трохи скорше ніж до цього, обходячи будинок мера такою далекою стежкою, як лише виходить, аж поки не проминаємо його і виходимо на гравієву доріжку шо веде до нашого дому.

За деякий час містечко зникає ззаді нас і Шум починає потрохи втишуватися (хотя зовсім він ніколи-ніколи не затихає) і ми обоє можемо трохи видихнути.

— Шум, Тодде, — гавкає Манчі.

— Таки так, — кажу я.

— Тихо на болоті, Тодде, — каже Манчі. — Тихо, тихо, тихо.