Василий Бережной: Людина-маятник (на украинском языке)

- Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.

- Я? - вражено перепитала Альбiна, тицьнувши пальцем у свої повнi груди. - Ваш експеримент?

- Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерiгаючи, як ви фiлiгранно проводите операцiї. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашiй лабораторiї ви, Альбiно, перша.

Вона дивилася на обох - Лавра i Флорiку - здивовано i водночас злякано.

- Але ж ми ще не зачiпали генотипу людини. I нiхто в Союзi... i в цiлому свiтi...

- А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. I для вас це нагода...

- Нагода для мене?

- А звичайно. Просто i ясно.

"Справдi, - подумала Альбiна, - вiн каже правду, це нагода..." Холодок остраху пройняв їй груди, вiдчула, що вiзьметься за цю операцiю, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:

- Але ж генетична карта людського органiзму ще не розшифрована, тут можуть бути...

- Несподiванки? - осмiхнувся Лавро. - Промахи? Хто ж вiд них застрахований? Парашут може й не розкритися.

"Фанатик. Самогубець", - змигнуло в очах Альбiни.

Флорiка не озивалася й словом, сидiла, схиливши голову, тiльки iнколи на її по-дитячому довiрливе блiде обличчя набiгала тiнь занепокоєння, дiвчина клiпала вiями.

Лавро кинув запитливий погляд на Флорiку i продовжував, звертаючись до Альбiни:

- Про ступiнь ризику ми вже говорили. Вовка боятись - в лiс не ходити, адже так, Флорiко?

- Так, - хитнула головою лаборантка i зажурено подивилась у вiкно на iнститутський сад, облитий багрянцем призахiдного сонця.

Робочий день закiнчувався, почувся дзенькiт посуду, шум i дзюркотання води з кранiв, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на нiч ховали реактиви i препарати.

Флорiка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче мiсце.

- А знаєте що, дiвчата, - сказав, пiдводячись, Лавро, - якщо ви нiкуди не поспiшаєте, то заходьте до моєї комiрчини, ще трохи поговоримо. Згода?

Авжеж, згода! Обом кортiло якнайбiльше дiзнатися, що там визрiло у Лавровiй головi. Альбiна, внутрiшньо тремтячи, хотiла упевнитись остаточно, чи справдi їй випав шанс, ну, а Флорiка думала про свою недугу.

- Людина живе в океанi мiкробiв i бактерiй, - заговорив Лавро, ходячи по зеленiй килимовiй дорiжцi помiж Флорiкою i Альбiною, що вмостилися в крiслах одна проти одної. - Ви тiльки уявiть собi мiрiади цих невидимих напасникiв, тьма-тьмуща їх так i кишить навколо i в нас. Цi орди атакують нас удень i вночi, кожної митi. Дивно, як людина змогла вижити... Чи, може, спочатку планета була стерильна?

Лавро став бiля широкого вiкна, немов ждучи вiдповiдi на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, i згори вниз, як пiвень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхнiй тон, - вiн говорив, наче перед студентською аудиторiєю, - дратували Альбiну, i вона опускала очi, щоб приховати невдоволення.

- Нi! - патетично вигукнув Лавро i знову заходив по кабiнету. Мiкросвiт з'явився набагато ранiше. Виживанням ми завдячуємо iмуннiй системi: вона виставляє бойовi загони супроти iнфекцiйних агентiв, захищає кожну клiтину нашого органiзму. Але чи може вона функцiонувати безперебiйно i безвiдмовно? Тут вiдповiдь однозначна: нi, не може. Усi структури цього свiту - текучi, мiнливi. Не становить винятку i наша iмунна система, просто i ясно. З плином часу в оборонних лiнiях органiзму з'являються проломи, ворожi загони обминають редути i проникають до фортецi. Настає iнтенсивне старiння, що зрештою веде до неминучого фiналу...

- "Лiнiї, редути... - невдоволено кривила губи Альбiна. - Йому все просто i ясно. Чи ти ба, який Цiцерон знайшовся! Замiсть того, щоб говорити про цитогенетику, розтiкається бiлкою по дереву... Хто тут потребує лекцiї? Краще вже дискусiя!"

- А я вважаю, вельмишановний докторе, - Альбiна поклала ногу на ногу i обхопила руками колiна, - що вирiшальний тут iнший фактор.

- Ну-ну, - Лавро спинився бiля вiкна, обiперся лiктем об лутку, - який же?

- В органiзмi є гени, якi завiдують процесом старiння.

- Ого! - криво посмiхнувся Лавро. - Запрограмоване старiння? А значить, i... смерть?

- Так, i смерть запрограмована. - В очах Альбiни змигнула тiнь. Генiв-могильникiв небагато - може, один на тисячу iнших, та коли вони починають дiяти - органiзм приречений.

- I коли ж вони починають? - заклiпала вiями Флорiка.

Альбiна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, i це було неприємно Лавровi. Чому, ну чому такi нещирi люди?

- Цi гени даються взнаки тодi, коли органiзм вибуває з еволюцiйної гри, - сказала Альбiна, - тобто коли зародковi клiтини перестають дiлитися, припиняють своє розмноження i поступово гинуть. А це починається, - Альбiна повернула голову до Флорiки, - в трохи старшому вiцi.