Василий Бережной: Homo Novus (на украинском языке)

Василь Бережний

Homo Novus

1

Сiдаючи за кермо електромобiля, Фiл мугикав якусь пiсеньку i взагалi почувався, висловлюючись технiчно, в оптимальному режимi. Смiливий, нечуваний експеримент завершився навдивовижу щасливо, науковий свiт буде вражений, приголомшений, а його ж, окрiм цих лаврiв, чекає ще й особисте щастя... Отак трагедiя може обернутися... На що вона може обернутись, Фiл не уточнював. Фактом є те, що Аркадiя жива й здорова i незабаром вони одружаться!

Сонце заливало свiтлом усе довкола - i парки обабiч дороги, i вiкна, що зблискували йому навстрiч, навiть сiрий Печерський мiст у сонячному сяйвi здавався ажурним i легким. Лишається обiгнути оцi зеленi Днiпровськi гори i вiн буде в Корчуватому... Аркадiя, люба моя Аркадiя... Мати ж i не здогадується, що ти жива-живiсiнька, здоровша, нiж перед тим...

"А що я їй скажу? - раптом подумав Фiл, уявивши змучену горем, усю в чорному траурi матiр. Лише цiєї митi вiдчув складнiсть, неймовiрнiсть становища. - Справдi... Що сказати - це ясно, як оцей день, а от як сказати! Людина сама поховала доньку, своїми очима бачила її в трунi, ридала, припадаючи до її грудей... 1 оцiй людинi прийти i сказати: а ваша Аркадiя, знаєте, жива-здорова..."

Фiл усмiхнувся: психiчного удару це їй не завдасть, просто подумає, що в нього не всi дома. Прикро. Такий варiант його теж не влаштовує.

У вiчi сяйнуло золото Видубецького монастиря, оточене зеленою хмарою Ботанiчного саду. Зупинив машину на обочинi, вийшов на морiжок i задивився на затоку, густо заставлену рiзнобарвними човнами. Звiдси вони вигулькують на блакитний шовк Днiпрового плеса, от i зараз електродвигуни дзижчать, нiби джмелi. Онде i його золотистий красень...

I вже уявилось, як вони з Аркадiєю... Стривай, а чому б не зробити їй несподiванку?

Зiйшов до причалу, роздобув голубої фарби i незабаром з правого боку на носi й з лiвого на кормi красувалася назва: "АРКАДIЯ". Зрадiє? Усмiхнеться? Може, показати їй зразу?

Рука потяглася до вiдеофону, що висiв на шиї, як фотоапарат, але Фiл передумав: нехай таки буде сюрприз.

"Все це добре, - подумав, мружачи очi вiд зблискiв хисткої води, - але ж я просто зволiкаю час... А з матiр'ю треба ж обов'язково порозмовляти, пiдготувати до зустрiчi з донькою... I взагалi... Навiщо мудрувати? Бона людина освiчена, про гени i хромосоми, безперечно, знає, принаймнi чула щось чи, може, читала... От i розповiм їй без усякої дипломатiї, як був поставлений i здiйснений експеримент по вирощуванню... Нi, "вирощування" не пiдходить, не те. Iдеться ж про людину... Але ж справдi... Аркадiя виросла точнiсiнько така, як була у першому життi, а може, ще краща - пальцi довшi, музикальнi... Вона любила музику, а надто, коли бувало хмарно на душi... Веселою ставала на лижi. Як вона гасала бiлими снiговими просторами! Кожної зими - в Карпати. Смiлива, безоглядна, рвiйна... Так i шастає помiж соснами, тiльки синя шапочка миготить та червоний шарф метляється!.."

Фiлове обличчя скривила гримаса болю: на лижах Аркадiя й загинула. Страшно згадати - мчала по крутому спуску, спiткнулася i нахромилася на власну палицю... I зараз молодого вченого пронизало гостре вiдчуття, вiн почав дивитися на човни, перевiв погляд на банi монастиря - он золотi зорi на синьому тлi, та навiть зоровi враження не могли заглушити чи бодай заштрихувати трагiчну сцену, чiпка пам'ять воскрешала її знову й знову.

"Та не про це треба думати, - з досадою дорiкнув собi Фiл. - Звичайно, мати не повiрить, доки не побачить доньку на власнi очi... Але ж i сама Аркадiя не мусить знати... Ну, шок, була при смертi, лiкували, видужала, переборола, значить, життєвi ресурси молодого органiзму величезнi... Цiлком правдоподiбна легенда, але... Шрамiв на животi немає? Що їй сказати новiтнє досягнення хiрургiї?.. I ще цей пам'ятник на могилi... Ну й ситуацiя!"

Поволi побрiв до машини, пiдсвiдомо сподiваючись, що саме в ходьбi виникне правильна iдея. Так воно й сталось. Уже взявшись за ручку дверцят, раптом подумав: усе розв'яжеться на мiсцi, конкретна обстановка пiдкаже.

2

Колись бiлий, сiчений дощами будиночок на довгiй вузькiй дiлянцi, що завжди нагадувала Фiловi перфострiчку, мав такий самий вигляд, як i ранiш, до того. I цi низькорослi яблуньки, i кущ бузку бiля веранди... От лише тихо, дуже тихо. Тодi так не було. Ну, та нiчого, незабаром тут знову лунатиме дзвiнкий, веселий голос Аркадiї!

Бабуся помiтно подалась i ще дужче згорбилась. Проте Фiла впiзнала. Попросила посидiти, Вiра, мовляв, зараз вийде. "Ну, звичайно, для неї Вiра, i завжди залишиться Вiрою, - подумав Фiл. - Аркадiя дуже любила бабусю... Вона, фактично, виняньчила вередуху..."