Михайло Грєшнов - Північна зірка

Ракета стояла приблизно за двісті ярдів від початку вулиці.

— Ходімо?.. — сказав Нелл Уоррен, капітан, ватажок добувачів.

Слово прозвучало напівзапитанням-напівнаказом. Хлопці не дуже довіряли капітану. Він усе більше набував репутації невдахи. А невезіння у космосі вимірювалося роками розтриньканого життя. Невдачливим цього не прощали.

Хтось гмукнув у відповідь. Хтось копнув ногою камінь, і той розсипався на порох. Старе — все було старе на планеті.

— Набридло! — сказав один — хто, по голосу визначити було важко, шлемофони спотворювали тембр, голоси людей були схожі.

Всі чомусь барилися, позиркували уздовж вулиці, можливо, прикидали, у який будинок вдертися передусім. Вітер злегенька порошив, присипав скафандри сірим борошном. Безрадісним було все, чужим і холодним.

Раптом Томаса Веллза, котрий стояв пліч-о-пліч з капітаном, мовби хитнуло вітром. Він зробив крок у напрямку до вулиці, потім ще один. З першого погляду впадала в око дивнота у його ході, начебто його одночасно штовхало вперед і назад. Він навіть відхилився тілом, опираючись поштовхам, але його тягнуло вперед, і він усе швидше переставляв ноги, як це буває, коли зістрибнеш з рухомого хідника.

— Веллз! — крикнули йому услід.

Веллз не відповів. Він усе швидше перебирав ногами, рухаючись уже серединою вулиці.

— Веллз! — загорлали кілька чоловік, не розуміючи, що сталося. Декотрі аж в оцю мить обернулися і, спостерігаючи, як дивно біжить їхній товариш, не знали, чим пояснити його біг — дивацтвом чи божевіллям.

— Веллз! Веллз! — кричали тепер уже всі, оглушуючи самих себе у шлемофонах.

Веллз не відповідав і раптом, не припиняючи руху, став грузнути у землю — по коліна, по пояс.

— Веллз! — ревонули йому. — Назад!..

Ще якусь мить над дорогою зблискував шолом. Та ось і він зник, — перед командою тягнулася безлюдна вулиця.

Люди гинуть по-різному: у метеоритному потоці, в лапах чудовиськ, з волі інших людей. Але щоб гинути ось так, без крику щезаючи під землю, — такого не бачив ніхто.

— Сили небесні! — першим опам’ятався Гаррі Смет. — Тікаймо!

Дехто ухопився за поручні трапа.

— А Веллз, капітане, як же Веллз?

Л’юїс Лі кинувся по слідах Веллза.

— Назад! — крикнув капітан. — Не смій!

— Але ж Веллз!.. — Л’юїс рвався у бік міста.

— Назад! — наказав капітан. — Я не хочу позбутися команди на цьому руйновищі! — Уоррен тупнув ногою. — Будь воно прокляте!

Чутно було, як хлопці пришвидшено дихають у скафандрах. Одвічне питання обов’язку і самозбереження кожен пробував вирішити на свій лад. Веллз зник — це не була смерть або вбивство. Він просто зник на очах у всіх. Можливо, на планеті є хтось, хто це зробив; отже, його можна побачити. Але він може зробити те ж саме з кожним із них. Треба тікати.

— Тікаймо!.. — наполягали одні.

— Як же Веллз?.. — заперечували інші.

Тупцювали на місці. Дивилися на місто. Відчували зрадницький дрож у спинах і нічого не могли второпати.

Вітер жбурлявся навсебіч цементною курявою.

Вирішили ждати. Одні піднялися у ракету, інші залишилися внизу, біля трапа. Ждати вирішили, поки вистачить терпіння. Позиркували на місто, озиралися, чи немає когось за спиною. Нікого не було. Найсміливіші пропонували скористатися анігіляторами. Але проти кого? Це було мертве місто…

І все ж у кожного в голові ворушилася думка, що вони зіткнулися з незвичайним. З якоюсь силою, що могла протистояти їм. Вона не знищила їх. Можливо, не знищила Веллза. Тому треба ждати. Але вже не було чути жартів і кпинів на адресу міста, давньої цивілізації. У людях росла тривога. Вона примушувала озиратися, примушувала ждати Веллза.

У місто ніхто не йшов. Навіть гадки про це не виникало. А воно лежало поряд, таке ж, як сотні інших на планеті. Чому, думав кожен з команди, це сталося тут? І що, власне, сталося? Чому з Веллзом?.. Ось Гаррі, страхополох і слинько; Уоррен, нікудишній з капітанів, але він власник ракети. Він був поруч із Веллзом, з людиною, яка знала слово “честь”, сміливцем, якого кожен хотів би бачити на місці капітана. Може, саме тому всі й чекали, що це був Веллз, а не хтось інший? Де він тепер, що з ним?.. Кожен втішав себе надією, що Веллз не загинув, Якби це була загибель, вона стала б загальною для всіх. Треба ждати. Веллз повинен прийти. Ще годину, півгодини…

Інших охопила безпричинна злість. Похмура рівнина, місто, в якому немає жодної душі, асоціювалися з безплідністю пошуків, блукань у космосі. І на інших планетах були пустелі та пилюка. Але не було міст з красивими будівлями. Не було надій на удачу. А тут… Все говорило за те, що мають тут бути незліченні багатства. Міста, картинні галереї. Хтось милувався ними, потопав у розкоші. Чому не залишили по собі нічого? Де господарі?.. І оце зникнення Веллза. Чудовий хлопець Томас. Треба зачекати на нього. На цьому сходилися усі. Почекаємо годину.