Михайло Грєшнов - Північна зірка

Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..

— Як довго ми будемо в цьому полоні?

— Не знаю, — відказав Григорій.

— Що ж нам робити?

— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…

Борис засміявся:

— Ждати біля моря погоди…

— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.

Вночі їм не спалося.

— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.

Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.

— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.

— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.

— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?

— Спи! — коротко відповів Григорій.

Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!

Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.

— Борисе! — погукав Григорій.

Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.

— Не смій!.. — просичав Григорій.

— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.

— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.

Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.

— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!

— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.

Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.

— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!

Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.

— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?

Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.

Борис розбудив Григорія удосвіта:

— Гришо…

Той безгучно звівся на лікті, потім сів.

— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.

Григорій якийсь час прислухався.

— Перестало дзвеніти! — сказав він.

— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..

Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.

Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.

Григорій, аби відволікти товариша, заходився було читати з російської старовинної байки:

Вовк, з думкою пролізти у вівчарню,

Попав…

Однак Борис глянув йому у вічі, і Григорій замовк: дотепу не вийшло. Він і сам відчував, що фальшивить. Чи йому сипати дотепами — Борис молодший від нього, веселун у компаніях поміж космонавтів, на Землі — хлопець-друзяка. Не його вина, що він потрапив у таку халепу. Тут потрібні психологи, фізики, а Борис — звичайнісінький механік. Але якщо здорова, нормальна людина так скисла, то все це дуже кепсько. Григорій дивився на безглузде кружляння двійників. Гіршого не вигадаєш.