Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

За кожним із нинішніх землян стоять тридцять мерців-пращурів; таке є співвідношення живих і мертвих на нашій планеті. Від початку часів приблизно сто мільярдів людських істот ходило по земній кулі.

Це надзвичайно промовиста цифра, адже за несподіваним збігом у найближчому до нас Всесвіті, Чумацькому Шляху, приблизно сто мільярдів зірок. Отож для кожної людини, яка колись ходила під Сонцем, у цьому Всесвіті сяє зірка.

Але кожна з тих зірок — це сонце, часто набагато яскравіше й чарівніше, ніж маленьке світило, що обігріває Землю. Багато — можливо, більшість — тих чужих сонць оточені планетами. Тож майже напевно там є достатньо земель, щоб забезпечити кожному представникові людського роду, починаючи з людиноподібної мавпи, його особистий рай чи пекло завбільшки з цілий світ.

Скільки з тих гіпотетичних раїв і пекл зараз населені та який вигляд мають їхні жителі, ми не маємо уявлення, бо найближчі з них у мільйони разів далі, ніж Марс чи Венера, ба навіть ці планети — віддалена мета наступного покоління. Однак перешкоду відстані можна здолати. Якогось дня ми зустрінемо наших побратимів чи наших господарів серед зірок.

Люди повільно усвідомлюють таку перспективу, дехто ще досі сподівається, що цього ніколи не станеться. А хтось уже зараз запитує: «Чому така зустріч досі не відбулася, якщо ми самі стоїмо на порозі завоювання космосу?»

Хто сказав, що ми досі не зустрічалися з інопланетянами? «2001: Космічна одіссея» — можлива відповідь на це слушне запитання. Проте, будь ласка, пам’ятайте: це просто фантастичний роман, вигадка.

Правда, як завжди, ще більш дивовижна.

Артур Кларк

Посуха тривала десять мільйонів років, і панування жахливих ящерів уже давно закінчилося. Тут, на екваторі, на континенті, який колись назвуть Африкою, запекла боротьба за виживання вкотре досягла кульмінації, і ніхто не міг передбачити, хто вийде з цієї боротьби переможцем. На безплідній сухій землі могли процвітати чи бодай вижити тільки або крихітні, або спритні, або люті.

Австралопітеки не володіли жодною з цих якостей, та вони й не процвітали; насправді, людиноподібні мавпи вже ступили на шлях до повного вимирання. Група австралопітеків приблизно з п’ятдесяти особин оселилася в печерах біля невеликої долини, яку розділяв навпіл млявий струмок, що біг із гірських снігів на півночі за дві сотні миль звідти. Бували часи, коли струмок зовсім пересихав, і плем’я жило під постійною загрозою вмерти від спраги.

Людиноподібні ніколи не їли досхочу, а наразі вони голодували. Коли перші промені ранкового сонця засвітили в печері, Задивлений на Місяць помітив, що вночі помер його батько. Він не усвідомлював, що Старий був його батьком, такі стосунки були поза межами його розуміння, але він дивився на виснажене мертве тіло й відчував якесь неясне занепокоєння, що заміняло йому сум.

Двоє дітей почали скиглити від голоду, але замовкли, щойно Задивлений на Місяць гаркнув на них. Одна з матерів, боронячи немовля, яке не могла до пуття прогодувати, загарчала у відповідь; ватажок був надто кволий, навіть щоб покарати її за самовпевненість.

Зараз уже досить розвиднилося, щоб можна було вийти з печери. Задивлений на Місяць схопив зморщений труп і потяг його за собою, згинаючись під низькою стелею печери. Іззовні він перекинув тіло через плече й став вертикально — у світі лиш одна-єдина тварина здатна так ходити.

Для свого виду Задивлений на Місяць вважався гігантом. Його зріст становив майже сто п’ятдесят сантиметрів, а вага, попри кепське харчування, була понад сорок п’ять кілограмів. Мускулясте, укрите волоссям тіло австралопітека являло собою щось середнє між приматом і людиною, але його голова вже більше нагадувала людську. Він мав низький лоб, гребені над очницями, але в його генах, без сумніву, жевріла обіцянка людськості. Коли Задивлений на Місяць споглядав ворожий світ плейстоцену, у його погляді палала іскра чогось такого, що відрізняло його від інших приматів. У тих темних, ямкуватих очах промайнув світанок свідомості — першої ознаки розуму. Та ця свідомість могла зникнути у віках і ніколи не дати плодів.