Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

Над долиною зійшла повня, і з далеких гір подув крижаний вітер. Сьогодні вночі буде дуже холодно, але холод, як і голод, то не підстава для якихось рішень, то просто частина повсякденного життя.

Задивлений на Місяць ледь ворухнувся, почувши скимління й крики, що відлунили від схилу однієї з нижчих печер, випадковий рик леопарда повідомив йому, що сталося.

Там, унизу, у темряві, Сивий та його родина боролися зі страшним хижаком і помирали в нерівній боротьбі, Задивлений на Місяць ніколи не думав, що їм можна якось допомогти. Жорстка логіка виживання відкидає такі фантазії, жодного голосу протесту не почулося зі схилів пагорба, що причаївся, дослухаючись. Усі печери мовчали, ніхто не хотів накликати лихо на свій дім.

Метушня стихла, Задивлений на Місяць почув такий звук, наче тіло тягнуть по камінню. Це тривало лише кілька секунд, потім здобич опинилася повністю під владою леопарда. Відходячи геть, хижак більше не шумів, він легко ніс свою жертву в щелепах.

На день чи два небезпека від леопарда минулася, але з можливостей світла холодного Маленького Сонця, що сяє лише вночі, можуть скористатися інші вороги. Якщо пильнувати, то менших хижаків інколи вдається відігнати криками. Задивлений на Місяць виліз із печери, видерся на здоровезний валун біля входу й сів там навпочіпки, обстежуючи долину.

З усіх істот, що досі ходили по землі, австралопітеки перші почали дивитися на місяць. І хоч Задивлений на Місяць цього не пам’ятав, дитиною він тягнувся вгору, щоб торкнутися того примарного обличчя над пагорбами.

Йому це ніколи не вдавалося, і тепер він був уже доволі дорослий, щоб зрозуміти чому. Звичайно, якщо він хоче дістати ту штуку, йому треба знайти достатньо високе дерево й залізти на нього.

Інколи він дивився на долину, іноді — на місяць, але прислухався він завжди. Раз чи двічі австралопітек починав був дрімати тривожним сном, але найменший звук міг його розбудити. У поважному віці двадцяти п’яти років Задивлений на Місяць прекрасно володів усім арсеналом здібностей свого виду; якщо поталанить і він уникне нещасних випадків, хвороб, хижаків і голоду, зможе прожити ще аж десять років.

Настала глупа ніч, холодна й прозора, нічого не відбувалося. Місяць піднявся на тлі екваторіальних сузір’їв, іще не бачених жодною людиною. У печерах у перервах між полохливим сном і нажаханим очікуванням біди народжувалися страхи прийдешніх поколінь.

Сліпучий вогник, яскравіший за будь-яку зірку, двічі повільно перетнув небосхил, досяг зеніту й опустився на сході.

Пізно вночі Задивлений на Місяць раптово прокинувся. Утомлений метушнею й неприємностями напередодні, він спав глибшим сном, аніж зазвичай, але слабке шкряботіння внизу в долині миттю його збудило.

Він сів у смердючій темряві своєї печери, напружено вдивляючись і вслухаючись, страх повільно заповзав у його душу. Ніколи у своєму житті — уже вдвічі довшому, ніж на це могли сподіватися представники його виду, — він не чув такого звуку. Великі кішки наближалися тихо, їх видавали лише рідкісні зсуви ґрунту та тріск випадкової гілки. А цей хрускіт тривав і навіть ставав голоснішим. Здавалося, якась величезна тварина рухається в темряві, не криючись і не зважаючи на перешкоди. Раптом Задивлений на Місяць почув звук, що, безперечно, свідчив: хтось вириває кущі з корінням; слони та дейнотерії [1] Тварина, схожа на слона, що жила на Землі приблизно 20 млн років тому. — Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше. могли це зробити, але в іншому вони рухалися так само нечутно, як і кішки.

А потім почувся звук, який Задивлений на Місяць не міг упізнати, тому що такого звуку світ не чув від початку часів. Брязкіт металу об камінь.

Задивлений на Місяць зіткнувся з новим каменем, коли вивів плем’я вниз до річки з першими світанковими променями. Він уже геть забув про нічні страхи, тому що після загадкових звуків не відбулося нічого поганого, він навіть не подумав асоціювати цю дивну штукенцію з небезпекою чи страхом. Зрештою, нічого в ній не насторожувало.

Біля печери стояла прямокутна плита з цілком прозорого матеріалу, утричі вища за нього, але досить вузька, щоб охопити її руками; ця плита була настільки прозора, що її навіть важко було помітити, лише промені вранішнього сонця відбивалися від кутів. Задивлений на Місяць ніколи не бачив криги чи навіть прозорої води, тож природних об’єктів, із якими він міг би порівняти цю примару, для нього просто не існувало. Ця штука була вельми приваблива, і, хоч Задивлений на Місяць, добре навчений власним досвідом і досвідом попередніх поколінь, намагався уникати нових речей, він не міг відмовити собі наблизитися боком до нового каменя. Нічого не сталось, і він поклав руку на плиту, відчувши прохолодну тверду поверхню.