Тепер у темряві, чуючи поруч дихання допитувачів, я згадую дідові казки. Дещо у житті мені доводилося чути і від інших: багато в чому дід мав рацію, але однаково це було наче казка, тому що одні з тих, хто зустрічався мені на шляху, вірили в це, інші повністю заперечували. І я вирішив розповісти історію так, як чув її від діда:
— Наш рід з’явився на Землі…
У мене виникло бажання викласти все начистоту. Може, цьому сприяла темрява, що оточувала мене, нічим було розважитися; може, я відчував, що правдива оповідь стане моїм рятунком, — треба ж було якось вибратися з шахти. Але головне було в тому, що мене не вбили, не позбавили розуму, зі мною розмовляли, і я відповідав:
— Земля була доброю планетою, з лагідним сонцем і синіми океанами. Жили на Землі так само, як і в нас: були бідні, були багаті. Потім бідні повстали проти багатих, щоб одібрати їхнє майно і розділити між усіма. Боротьба була довга, кривава і закінчилася в середині двадцять першого століття перемогою повсталих. Проте переможені багатії зуміли оволодіти космічними ракетами й залишили Землю. Вони довго блукали у просторі, поки не знайшли планету, на якій ми зараз живемо. Планету назвали Спасителем.
— Спаслися… — мовив голос із темряви — мені видалося, з насмішкою.
— Спаслися, — відповів я неохоче, тому що мене перепинили.
— І багато часу відтоді минуло, як ваші предки знайшли… Спасителя?
— Чотириста років…
— А далі що? — запитав голос.
— Так і живемо на Спасителі, — сказав я.
Слово, мабуть, їм не сподобалося. Ну а мені не до вподоби був їхній допит — що їм від мене потрібно?
— Як живете? — знову запитали мене.
— По-всякому, — сказав я. — Одні володіють багатством, інші, як оце ми на ракеті, шукають здобич у космосі.
Кому не вдалося ні те, ні інше, прислуговують багатим.
У темряві довго мовчали, відтак запитали:
— А як же Земля?..
— Про Землю у нас говорити не заведено. Можливо, хтось із Перших знає про неї. Решта забула.
— Забула?
— Ніхто не знає її координат.
— А якби знали ви?.. — запитали з темряви.
Я стенув плечима — запитання мені набридли. Однак вони мовчали, ждали відповіді. Я сказав:
— Покажіться.
— Навіщо? — запитали мене.
— Поговоримо як рівні, — сказав я. — Ви мене бачите, я вас ні.
Знову щось схоже на сміх прошамотіло у пітьмі. Це мене зачепило за живе: я відчув себе котеням, грою з яким розважаються дорослі.
— Покажіться! — повторив я.
Пітьма негайно щезла. Переді мною був квадратний зал, один із тих незліченних залів зі статуями і картинами, які ми бачили у всіх містах. Повний пишності й повітря, він здавався від підлоги до стелі наповненим вологою, ніби його залила велетенська крапля роси. Посередині залу, на відстані двох ярдів од мене, стояв вузький і довгий — майже через увесь зал — стіл. За ним сиділи трос. Вони були дуже молоді, юнак і дві дівчини, майже дівчатка. Вони і розмовляли зі мною. Признатися, я зніяковів. Я сподівався побачити Знавців у скуфіях і мантіях, а вони були зовсім юні й красиві, як боги. Я зацікавлено запитав їх:
— Звідки ви тут?
— Ми вартові, — відповів юнак.
— Не розумію, — признався я.
— Охороняємо планету, — пояснив він.
— Від кого? — запитав я.
— Від вас.
— Від нас?..
— Від вашої… команди.
Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.
— Чому ви охороняєте її?
— Тому що вона музей.
Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:
— Мертві міста?..
— Це вони для вас мертві.
— Що ви хочете цим сказати?
— Погляньте…
Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:
— Чому золотий?
— Тому, що він золотий і є.
— Тепер?..
— І тепер…
Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.
— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.
Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.
Читать дальше