Михайло Грєшнов - Північна зірка

І Веллз прийшов.

Сонце вже торкнулося шереги будинків. Навскісна тінь упала від них. залишивши вузеньку смужку світла — доріжку на східному боці вулиці. Цією освітленою доріжкою і прямував до них Веллз.

З ракети стрімголов котилися трапом униз. Ті, хто чекав на землі, дивилися у бік Веллза. Він ішов квапливо, не роззираючись, і тримав у руці камінь.

— Якого біса? — запитували внизу, біля трапа. — Навіщо йому камінь?

— Навіщо? — повторювали спантеличено.

Веллз вигулькнув з вулиці Всім хотілося пошвидше роздивитися його обличчя. Проте воно було звичайним. Тоді знову стали дивитися на камінь. І в ньому нічого незвичайного не було.

— Якого дідька?.. — знову запитали у натовпі, не припиняючи стежити за кожним рухом Веллза.

У навушниках не чутно було дихання, тиша стояла така, що, якби не місто, кожен подумав би, що він сам-один у цілому світі. Він і Веллз. Веллз прямує до нього, і не збагнути, Веллз це чи хтось інший. У кожного перехопило подих і, здається, кров потекла у жилах повільніше.

Веллз підійшов упритул і сказав, — кожен запам’ятав його слова, ніби вони йшли не від Веллза, а від судді з особливо важливих справ:

— Хлопці, треба ушиватися звідси негайно. Нам дається п’ятнадцять хвилин. Якщо не випурхнемо за цей час, з нами станеться ось що.

Він кинув камінь — зовсім так, як зробив би це з недопалком сигарети — трохи вбік од себе. Не долетівши до землі, камінь спалахнув безгучним вибухом. Туга хвиля повітря хилитнула команду. Веллза також гойднуло.

— П’ятнадцять хвилин, — повторив він, — чотирнадцять… — виправився, глипнувши на годинник.

Залізний трап загув під каблуками добувачів.

— Ну от, — сказав Веллз, коли диск планети став відпливати до кормових ілюмінаторів. — Тепер я розповім, що сталося.

Довкола нього зібрався увесь екіпаж ракети. Були тут молоді обличчя і літні, з чорними, карими і голубими очима. Не було тільки посмішок і скептично підтиснутих вуст. Веллза добре знали і раніше, він не кидав слів по-пустому. З моменту повернення до нього придивилися. Це був колишній Веллз — жодна зморшка на його обличчі не змінилася.

— Не знаю, що мене тягнуло вперед, — почав він. — Я чув, як ви кричали мені услід, але не міг повернути голови, відгукнутися. Піді мною була тверда земля. Коли я став угрузати в неї, я бачив кожний камінчик, піщинку, хоча власних ніг не бачив. Потому настала пітьма. Скільки це тривало, не знаю, може, хвилину, може, годину. Та ось наді мною відкрився колодязь, шахта. Я стояв на дні. Вгорі і піді мною коливалася пітьма, тільки якийсь простір у ній був освітлений. Уявіть язичок полум’я у суцільному мороці, — ось у якому становищі я опинився. Але найдивовижніше те, що я бачив свою тінь, ще чорнішу, ніж пітьма довкруг мене. Нібито світло падало на мене ззаду і згори й тінь лежала переді мною страшенно чорна, відчутна, як оксамит. Ви знаєте, я не боягуз, але цієї тіні я злякався…

Слухачі мовчали. Вони знали витримку Веллза: на Ікарі він викришив анігілятором зуби величезного мегатерія і вибрався живий із страхітливої пащі. Якщо цього разу він злякався власної тіні, значить, було чого лякатися.

— Отож я й кажу, — продовжував Веллз, — ця тінь довела мене до тремтіння в ногах. Певно, я криком закричав би, якби раптом не відчув, що я не сам. Хтось був поруч, стежив за мною. Швидше машинально, ніж подумавши, хто це може бути, я запитав: “Хто тут?” У відповідь я почув зітхання. Але зітхнула не одна людина, а кілька, — перш ніж почути відповідь, я вже збагнув, що поруч люди. Мертва планета виявилася зовсім не мертвою.

І тут я почув:

— Ми знаємо, хто ви і навіщо прийшли. Але нам хочеться знати, чому ви такі . Як вийшло, що з такою психологією ви оволоділи фотонною технікою, анігіляцією? Розкажіть нам про себе, про свою планету.

Голос був зовсім поруч, говорили нашою мовою. Я навіть подумав було, що мені все це сниться, що я заснув у каюті і хтось бешкетує по радіо, вимкнувши світло, а дихання, яке я чув, долинає з динаміка.

Однак тінь ворухнулась у мене під ногами, — я підвів голову, — і нагадала мені, що все відбувається насправді і треба відповідати на запитання. Але що це за манера — розпочинати розмову у такий спосіб? Бачать мене чи ні? Якщо бачать, то чому самі невидимі? Може, я в якійсь капсулі, як павук, вкинутий у банку?.. Хто мене запитував? Голос був жіночий або дитячий — на високих тонах… Все це промайнуло в моїй голові, наче листя, зірване вітром з дерев. Було щось дивне у самому запитанні — чому ми такі , — це слово особливо підкреслювалося у вимові. Воно було найважливішим у поставленому переді мною запитанні й звучало як звинувачення. Винуватити нас було за що — хто б сперечався. Але нехай би сказали прямо, що ми негідники, а то ж запитували чому, — влізали у корінь запитання, в історію. Я в історії не сильний — всі ми тут недоуки. Але мій дід, член Колегії Знавців, був дойдою у цьому питанні, і він мені дещо розповідав, коли я подавав надії на більше, ніж космічний гангстер. Дід миттю згадався мені, з сивою бородою і сльозавими очима. Він був єретиком у нашій родині та й у Колегії також. Під кінець життя його позбавили звань і привілеїв і навіть стежили за ним, чи не навертає він до єресі інших. Розповідаючи свої казки, він стишував голос до шепоту, і я мимоволі прислухався до його слів. На біду собі: коли я пробував дещо повторити з дідових казок, батько бив мене по губах і сичав: “Тихше. За це — знаєш, що?” А на діда він кричав на повний голос, називав його старою жабою і дармоїдом. Батькові було нелегко, вій нічого не досяг у житті й злостився на діда за те, що той розжалуваний і позбавлений виплат, на які розраховувала наша родина. Мені було шкода діда, я любив його побрехеньки, проте усе рідше пробував повторювати їх.