Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

– Я перекажу їм, бос.

– Патті, чи можуть твої змії трохи побути у чистому, теплому підвалі? Доки я не зможу придумати щось краще? Звичайно ж, я не маю на увазі Солоденьку булочку, – вона ж людина. Проте не думаю, що кобрам слід повзати будинком.

– Звісно, Джубале.

– Ну… – Джубал роззирнувся. – Доун, вмієш стенографувати?

– Їй це не потрібно, – вставила Анна, – так само, як і мені.

– Розумію. Мені слід було б знати краще. Ти вмієш користуватись друкарською машинкою?

– Я навчуся, якщо ти хочеш, – відповіла Доун.

– Вважай, що ти вже знайшла роботу, – аж поки десь не відкриється вакансія верховної жриці. Джилл, ми нікого не забули?

– Ні, бос. За винятком усіх тих, хто вже поїхав, – але може завітати до тебе у будь-який час. А вони так і зроблять.

– Я припускав такий варіант. Гніздо номер два, – завжди до їх та до ваших послуг.

Він підійшов до плити й приєднався до Дюка; пильно глянув на каструлю, в якій той щось помішував. У ній було трохи м’ясного бульйону.

– Гм… Майк?

– Ага, – Дюк набрав трохи у ложку і скуштував. – Трохи бракує солі.

– Так. Майку завжди було потрібно трохи приправ.

Джубал взяв ложку й скуштував бульйон. Дюк мав рацію; смак був солодкий, і слід було додати сіль.

– Але ґрокнемо його таким, як він є. Хто залишився, щоб розділити?

– Лише ти. Тоні залишив мене тут з чіткими інструкціями: помішувати вручну, додавати воду, якщо знадобиться, – і чекати на тебе. Не дай йому підгоріти.

– Тоді принеси кілька чашок. Ми розділимо й ґрокнемо разом.

– Добре, бос.

Дві чашки припливли й опустилися поряд з каструлею.

– Майк програв парі, – він завжди присягався, що переживе мене й приготує з мене страву на святковий стіл у День Подяки. Чи, можливо, жарт з мене, – тому що я побився об заклад, а тепер не можу забрати виграш.

– Ти виграв лише через непорозуміння. Розділи це на дві частини.

Дюк так і зробив. Джубал підняв свою чашку.

– Розділімо!

– Станьмо ще ближчими.

Вони повільно пили бульйон, розтягували його, насолоджувалися смаком, вшановували, пестили та ґрокали свого благодійника. Джубал несподівано для себе усвідомив, що, попри те, що він був переповнений емоціями, це було спокійне щастя, яке не несло сліз. Яким же приємним та сором’язливим хлопчаком був його син, коли він вперше його побачив… Він так хотів подобатися, був такий наївний у своїх маленьких помилках, – і яким же гордим і сильним він став, не втративши при цьому своєї янгольської невинності. Я нарешті ґрокнув тебе, синку, – і не підведу тебе!

Патті залишила для нього обід; Джубал сів й взявся до їжі, голодний, наче від сніданку минуло кілька днів. Сем говорив:

– Я розказував Саулу, що ґрокнув, що немає потреби змінювати плани. Ми продовжимо свою справу. Якщо ти маєш правильний товар, твій бізнес зростатиме навіть попри те, що засновник відійшов.

– Я не згоден, – заперечив Саул. – Ви з Рут заснуєте один храм, а ми – інший. Але нам знадобиться час, щоб накопичити капітал. Це тобі не відкрити магазин на розі вулиці; потрібні сцена та обладнання. А це означає гроші. Я вже не говорю про такі речі, як оплата року чи двох перебування на Марсі для Стінкі та Мар’ям… А це просто необхідно.

– Все правильно! Хто ж сперечається? Ми чекаємо на повноту… І рушаємо вперед.

Несподівано заговорив Джубал:

– Гроші – це не проблема.

– Як так, Джубале?

– Як юрист я не повинен це казати… Але як водний брат я роблю те, що ґрокаю як правильне. Секунду… Анно.

– Так, бос.

– Купи те місце. Те, де вони забили Майка. А краще десь п’ятдесят футів навколо нього.

– Бос, це місце – це громадська паркова дорога. У радіусі п’ятдесяти футів ми відріжемо частину громадської дороги та фрагмент землі готелю.

– Не сперечайся.

– Я не сперечаюся, а вказую факти.

– Вибач. Вони продаватимуться. Вони змінять маршрут дороги. Прокляття, якщо їм правильно заламати руки, вони подарують цю землю, – а заламувати буде сам Джо Дуґлас, я так гадаю. І Джо Дуґлас забере з моргу те, що лишилося, коли ці упирі з ним покінчили, і ми поховаємо його прямо на тому ж місці, скажімо, через рік… З риданнями всього міста, і копи, які не захистили його сьогодні, стоятимуть там у почесному караулі. Що поставити на могилі? «Каріатиду, що впала»? Ні, Майк був достатньо сильний для свого каменю. «Русалонька» – це було б краще, але її не зрозуміють. Можливо, портретну скульптуру самого Майка, коли він сказав їм: «Подивіться на мене. Я – людський син». Якщо цього не сфотографував Дюк, фото дадуть «Нові Світові…». І, можливо, знайдеться хтось з братів із іскоркою Родена в душі, які зможуть зробити все правильно – і нічого не зіпсувати.