Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

Через якийсь час він припинив і те, і інше: і стражденні ридання, й гіркий сміх, – і взявся щось шукати у своїй дорожній сумці. Він мав з собою те, що хотів; Джубал тримав це при собі у сумці з предметами особистої гігієни, відколи Джо Дуґлас пережив удар, нагадавши йому, що вся плоть – трава.

Що ж, тепер йому випав його власний удар, і він не зміг його витримати. Джубал призначив собі три таблетки, – щоб подіяло напевне, – запив їх водою і негайно ліг у ліжко. Скоро біль зникне.

Здалеку до нього долетів голос:

– Джубале…

– Я відпочиваю. Не турбуйте мене.

– Джубале! Будь ласка, Тату!

– Майк? Це ти?

– Прокинься! Повнота ще не настала. Ось, дозволь тобі допомогти.

Джубал зітхнув.

– Добре, Майку.

Він дозволив собі допомогти. Пішов у ванну, дозволив підтримувати свою голову, поки його нудило, прийняв склянку води й промив рот.

– Тепер добре?

– Добре, синку. Дякую.

– Тоді я маю владнати ще деякі справи. Я люблю тебе, Тату. Ти є Бог.

– Я люблю тебе, Майку. Ти є Бог, – Джубал ще трохи полежав, привів себе до ладу, переодягнувся, випив трохи бренді, щоб приглушити гіркоту в роті, – а потім приєднався до інших.

Патті була в кімнаті сама – сиділа перед вимкненою базікалкою. Вона подивилась на нього:

– Пообідаєш зараз, Джубале?

– Так. Дякую.

Вона підійшла до нього.

– Це добре. Боюся, що більшість з них просто поїли й розбіглися. Але кожний залишив для тебе поцілунок, – вона передала йому все й одразу, – вкупі з своїми власними почуттями. Джубал зрозумів, що це додало йому сил, й розділив її спокійне прийняття; гіркота зникла.

– Ходімо на кухню, – сказала вона. – Тоні поїхав, а більшість тих, хто лишилися, сидять там. Хоча у будь-якому разі ніхто ніколи не сприймав серйозно його гарчання.

Вона зупинилася і спробувала глянути на татуювання, розташоване ззаду, на шиї:

– Хіба фінальна сцена не змінилася хоч трохи? Можливо, там з’явився дим?

Джубал похмуро погодився, що на його думку – так. Хоча сам він не бачив жодних змін, – проте не збирався сперечатися, ані лікувати манію Патті. Вона кивнула:

– Я чекала на це. Я можу бачити все навколо, окрім самої себе. Мені й досі потрібне подвійне дзеркало, щоб чітко побачити свою спину. Майк каже, що мій Зір дасть і такі можливості через деякий час. Але неважливо.

У кухні десь із десяток людей байдикували, – хто за столом, хто поблизу. Дюк стояв біля плити над невеликою каструлькою.

– Привіт, бос. Я замовив автобус на двадцять місць. Це найбільший з тих, що можуть приземлитися на нашій маленькій платформі… І нам знадобиться ще один – майже такий самий – для немовлят, памперсів і улюбленців Патті. Добре?

– Звісно. Ми всі повертаємося зараз додому? – якщо вони займуть усі спальні, дівчата могли б постелити у вітальні. Адже цей натовп, ймовірно, з часом подвоїться. Джубалу спало на думку, що йому можуть не дозволити спати самому… Але він не дуже-то й сперечався. Приємно мати тепле тіло поряд з собою в ліжку – навіть якщо в твої наміри не входять якісь особливі дії. О Господи, він уже забув, як це приємно! Зближення…

– Не всі. Тім відвезе нас, потім поверне автобус й поїде ненадовго у Техас. Шкіпера, Беатріс та Свена ми збираємося висадити у Нью-Джерсі.

Сем підвів погляд від столу.

– Ми з Рут збираємося повернутися до дітей. А Саул їде з нами.

– Може, спершу зупинитеся у мене? На день чи два?

– Що ж, можливо. Я поговорю про це з Рут.

– Бос, – вставив Дюк, – як скоро ми зможемо наповнити басейн?

– Ну, ми ніколи не наповнювали його раніше, ніж у квітні… Але з новими нагрівачами, гадаю, що можемо зробити це будь-коли.

Джубал продовжив:

– Та все одно у нас погана погода – ще вчора лежав сніг.

– Бос, дозволь дати тобі підказку. Ця банда може пройти крізь сніговий замет висотою з жирафа і не помітити цього – лише задля того, щоб поплавати. Крім того, існують й дешевші способи не дати воді замерзнути, аніж ті великі масляні нагрівачі.

– Джубале!

– Так, Рут.

– Ми зупинимося в тебе на день – а можливо, і трохи довше. Діти пробачать мені; хай там як, а я не горю бажанням виконувати материнські обов’язки без Патті, яка їх навчає. Джубале, ти ніколи по-справжньому мене не знатимеш, доки не побачиш, як моє волосся плаває довкола мене у воді – я тоді схожа на місіс Роби-Що-Тобі-Хочеться.

– Вважай, я призначив тобі побачення. Скажіть, а де Квадратноголовий і Датчанин? Беатрікс теж іще ніколи в мене не була… Вони не могли поїхати так скоро.