Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

– І ви можете розділити її, коли захочете… І піти далі – у мирі, любові і щасті.

Камінь влучив у келих і розбив його. Інший вдарив у рот. Посинілими губами в крові Майк посміхнувся, дивлячись просто у камеру з виразом надзвичайної ніжності на обличчі. Гра світлотіні у стерео створила над його головою німб:

– О, мої брати, я вас так люблю! Пийте глибоко. Розділяйте й зближуйтеся без кінця. Ти є Бог.

Джубал щось прошепотів йому у відповідь. З’явилася заставка на п’ять секунд: «Печера Кангуенда! Нічний клуб зі справжнім смогом Лос-Анджелеса; свіжі порції імпортуються щодня. Шість екзотичних танцівниць».

– Лінчувати його! Дайте покидьку ніггерську краватку! – крупнокаліберна рушниця вистрілила майже впритул, – і права рука Майка, перебита біля ліктя, впала додолу. Вона м’яко опустилася вниз, потім знайшла спочинок у прохолодній траві. Долоня досі зберігала жест вітання.

– Стріляй ще, Шорті, – мета близько! – натовп сміявся й аплодував.

Цеглина розбила Майку носа, а каміння створили кривавий вінець.

– Істина проста, але Шлях Людини – важкий. Спочатку ви мусите навчитися контролювати себе. Решта прийде потім. Блаженний – той, хто знає самого себе і керує собою: для його світу любов, щастя та мир йдуть поруч з ним, куди б він не пішов…

Ще два постріли, з іншої рушниці. Перший постріл – куля п’ятдесят п’ятого калібру влучила над серцем, зачепивши шосте ребро біля грудини, й утворила велику рану; дріб та інша куля влучили у ліву ногу, п’ятьма дюймами нижче колінної чашечки, під кісткою, що стирчала з гомілки зламана, дуже біла порівняно з червоною раною.

Майк злегка хитнувся й засміявся, продовжуючи говорити; його слова були чіткі й повільні.

– Ти є Бог. Знай, що Шлях відкритий.

– Прокляття… Зупинімо згадування Імені Господнього всує! Ходімо, люди! Доб’ємо його!

Натовп кинувся вперед, вслід за сміливцем з кийком; вони накинулися на нього з камінням і кулаками, а коли він упав, били його ногами. Він продовжував говорити, поки вони били його по ребрах, трощили його золоте тіло, ламали кістки й відривали вуха. Нарешті хтось вигукнув:

– Назад, – щоб ми могли облити його газоліном!

Натовп трохи розступився після цього застереження; камери наблизилися, знімаючи його обличчя та плечі. Людина з Марса посміхався своїм братам. Ще раз сказав їм – м’яко та чітко:

– Я люблю вас.

Необережний цвіркун стрибнув на траву у кількох дюймах від його обличчя; Майк повернув голову і почав пильно вдивлятися в нього.

– Ти є Бог, – радісно сказав він. І відділився від тіла.

Полум’я та стовпи диму піднялися вгору й заповнили екран.

– Господи! – благоговійно промовила Патті. – Це найкраща кульмінація, яку я коли-небудь бачила.

– Так, – зважено погодилася Беккі, – сам професор ніколи й не мріяв про кращу.

Ван Тромп сказав дуже тихо – очевидно, звертаючись до самого себе:

– Блискуче. Розумно й зі смаком. Хлопчина навіть пішов з розмахом.

Джубал поглянув на своїх братів. Він єдиний, хто хоч щось відчув? Джилл та Доун робили те, що й завжди, коли були разом; і жодна з них не здавалася схвильованою. Навіть Дорказ не плакала, зберігаючи спокій.

Замість пекла на екрані з’явився усміхнений Щасливий Холідей і сказав:

– А зараз – кілька хвилин для наших друзів на Єлисейських Полях, які так люб’язно надали… – Патті вимкнула стерео.

– Анна та Дюк повертаються, – сказала вона. – Я проведу їх через фойє, а потім ми пообідаємо.

Вона почала було йти, але її зупинив Джубал.

– Патті? Ти знала, що Майк збирався зробити?

Вона виглядала спантеличеною.

– Що? Ну, звісно ж, ні, Джубале. Було необхідно чекати на повноту. Ніхто з нас не знав, – вона розвернулася й вийшла.

– Джубале, – Джилл дивилася на нього. – Джубале, наш любий тату… Будь ласка, зупинися і ґрокни повноту. Майк не помер. Як він міг померти, якщо нікого не можна вбити? Так само він ніколи не зможе покинути жодного з нас, хто вже ґрокнув його. Ти є Бог.

– «Ти є Бог», – похмуро повторив він.

– Так краще. Ходи сюди, сядь біля нас з Доун, – посередині.

– Ні. Ні, дозвольте мені побути одному, – він наосліп пішов до своєї кімнати, дозволив собі зайти, замкнув за собою двері – і важко притулився обома руками об ліжко. Мій сину, о мій сину! Я мав померти за тебе! У нього було так багато всього, заради чого варто жити… А старий козел, якого він надто поважав, мав би перестати гавкати, підштовхуючи його до непотрібної, марної муки. Якби Майк дав їм щось велике, – щось на кшталт стерео чи бінґо… Але він дав їм Істину. Чи фрагмент Істини. А кому цікава істина? Джубал засміявся крізь сльози.