Іван Єфремов: Еллінський секрет

— Хай йому біс, все зрозумів! — схопившись зі стільця, закричав я. Побачивши перелякано-здивоване обличчя ученого, спохопився і поспішно додав: — Даруйте, на бога, але це дуже важливо для мене, а головне — для мого пацієнта. Чи не можете ви мені тут-таки передати, хоча б у найзагальніших рисах, зміст подальшого?

Еллініст знизав плечима і не відповів. Проте я бачив, що його очі бігають по рядках аркуша, і постарався заклякнути в кріслі, стримуючи хвилювання і накипаючу скажену радість. По кількох хвилинах, що здавалися дуже довгими, учений сказав:

— Наскільки я можу розібрати без спеціальних довідок, тут записаний хімічний рецепт, але назви речовин потрібно буде окремо витлумачити. Ну, тут сказано про морську воду, потім про порошок цинни і якусь олію Посейдона і так далі. Напевно, це і є рецепт того засобу, про який я щойно вам казав. Це дуже важливо, — підсумував еллініст.

Тон його голосу видався мені надто сухим, при величезному значенні його слів. Але так чи інакше, все було ясно. На мідній плиті, тобто тут, на аркуші, був записаний рецепт засобу для розм’якшення слонової кістки. Художник пригадав нарешті його через десятки поколінь, і справді тепер він зможе створити статую Ірини, просто виліпивши її!

Учений вичікувально дивився на мене. Сповнений торжества і хвилювання, я підвівся і відразу ж розповів йому історію свого пацієнта і дещо зі своєї теорії. Коли я закінчив, вираз недовірливого подиву остаточно зник з обличчя еллініста. Маленькі очиці стали геть добрими і, далебі, надто вологими. Виходячи з його кабінету, я побачив, як учений уже рився в книжкових шафах, швидко витягуючи книгу за книгою. Спокійний, що обіцяний переклад аркуша буде зроблений так швидко, як це лише буде можливо, я з відчуттям святкової радості світу вирушив по своїх звичайних справах.

Відчуття спокою і щастя розуму, що отримав перемогу, не полишали мене і в звичній тиші мого кабінету. Але нетерпіння швидше повідомити все, що стало таким зрозумілим, художникові змусило мене відразу ж зателефонувати йому. Він, мабуть, чекав мого дзвінка і на моє запрошення негайно приїхати до мене швидко відповів:

— Зараз їду!

Мені дуже живо запам’яталося цього вечора виснажене обличчя Леонтьєва з різкими тінями від настільної лампи і його уважні очі, з іскрами подиву, радості і торжества, що пробігали в них.

— То я відкрив, ні, пригадав, втрачений секрет стародавніх майстрів? — схвильовано вигукнув художник, все ще не вірячи тому, що трапилося. — Але як я міг це зробити?

Я пояснив йому, що точних даних наука ще не має, але, очевидно, в попередніх поколіннях його предків були майстри, що знали цей секрет. Довга робота і важливе значення цього рецепту зумовили те, що в пам’яті одного з його предків утворилися якісь дуже міцні зв’язки, що закріпилися для передачі в механізмі спадковості.

Ці зв’язки, зберігаючись під спудом його особистої пам’яті, виникли і в нього, Леонтьєва. Таким чином, тут від дива лише одне — дивовижний збіг прояву стародавньої пам’яті і важливості еллінського секрету саме для нього, що також став скульптором, як і його предки. Дуже велике бажання створити статую Ірини, воля і напруження всіх сил допомогли йому викликати з області підсвідомого картини стародавньої зорової пам’яті. Сам того не знаючи, він весь час відчував, що знає саме те, що так для нього необхідне. Кінець пояснення художник слухав уже неуважно, киваючи головою і мовби намагаючись дати мені зрозуміти, що він уже все зрозумів. Щойно я кінчив, як він швидко спитав:

— Отож, коли учений зробить переклад, у мене буде рецепт цього засобу, професоре? Ви цілком упевнені в цьому?

Мені важко передати радість і хвилювання художника після моєї ствердної відповіді.

— Подумайте лише! Тепер я і з однією рукою виконаю свою мрію, свою мету… — І його довгі пальці заворушилися, немов уже обробляючи чарівний матеріал м’якої слонової кістки. — Тепер, завтра… — Голос його затремтів. — І це дали мені ви, професоре, ваша наука…

Художник підхопився і схопив мене за руку, потягнувся до мене, мов дитина до батька, але засоромився свого пориву, відвернувся, сів і опустив голову на здорову руку, на стіл. Плечі його ледь здригалися. Я вийшов до іншої кімнати, сам схвильований до глибини душі, і сів там, покурюючи…

Наступного дня я знову побачився з художником у еллініста, що зробив переклад запису, який містив точний рецепт втраченого секрету. Після цього я розлучився зі своїм пацієнтом і заходився надолужувати деякі пропущені за цей час справи, намагаючись разом з тим скласти повний звіт зі всіма можливими поясненнями про зустрінутий надзвичайний випадок.