Іван Єфремов: Еллінський секрет

Знайшовши собі точку опори, я продовжував ще й ще підкріплювати свою здогадку, але перервав міркування і з хвилюванням узявся знову за телефон. Якщо мої міркування слушні, то я зараз почую від Леонтьєва саме те, що й потрібно почути. Якщо не почую, все невірно і знову попереду гладка, непроникна стіна невідомого. Я забув навіть про пізній час. Леонтьєв за звичаєм не спав і відразу підійшов до телефону.

— Це ви, професоре, — почув я у слухавці його звично напружений голос, — отож, ви щось вирішили?

— Ось що, любий мій, чи відомий вам ваш родовід?

— О, скільки разів мене вже питали про це! Наскільки я знаю, у нас в роду немає божевільних і п’яниць.

— Киньте божевільних, мені зовсім не те потрібно. Чи знаєте ви, хто за національністю були ваші предки, звідки вони, з якої країни? Ви, мабуть, південець!

— Це так, професоре, але я не можу втямити, як…

— Поясню потім, не перебивайте мене! То хто ж у вас в роду південець?

— Я не знатна персона і точної генеалогії не маю. Знаю лише, що батьки мого діда обоє були родом з острова Кіпру. Але це було дуже давно, а дід переселився до Греції, а звідти до Росії, до Криму. Я й сам кримчак за місцем народження. Але навіщо це вам потрібно, професоре?

— Побачите, якщо моя здогадка правильна, — не приховуючи своєї радості, відповів я, домовився з Леонтьєвим про прийом на завтра і повісив слухавку.

Лежачи в ліжку, я ще довго роздумував. Завдання було ясне, і діагноз вірний, тепер потрібно було підсилити і продовжити прояв пам’яті поколінь до якоїсь важливої для Леонтьєва межі. Але що це за межа, Леонтьєв, звісно, не знав, і я також не міг здогадатися. Вже засинаючи, я вирішив, що майбутнє саме покаже.

Наступного дня в тому самому кабінеті і в колишній позі сидів Леонтьєв. Його бліде обличчя вже не було похмурим, і він безвідривно стежив очима за мною, поки я ходив по кабінету і посвячував його у свою теорію. Закінчивши, я опустився в крісло за столом, а він сидів у глибокій задумі. Я поворушився, і він здригнувся, потім, наполегливо дивлячись мені в очі, запитав:

— А чи не думаєте ви, професоре, що й сама ідея статуї зі слонової кістки не випадково виникла саме у мене?

— Що ж, можливо, — коротко відказав я, не бажаючи відхилятися від того способу подальшого з’ясування спогадів Леонтьєва, що спав мені на думку.

— А чи не має те, що я повинен пригадати, стосунку до моєї статуї? — продовжував наполягати художник.

— О, ось це дуже ймовірно, — відразу відгукнувся я, оскільки слова художника мовби поставили крапку в думках.

Зажеврілі очі Леонтьєва показали, як сильно подіяла на нього моя здогадка. Можливо, він інстинктивно відчував правильність шляху до вирішення загадки і сам уже допомагав мені у пошуках.

Ми домовилися, що художник постарається негайно ізолюватися від усіх зовнішніх впливів. Зачинившись у своїй квартирі, він у напівтемряві намагатиметься зосередитися на своїх видіннях, а коли картини зникатимуть, спробує їх знову викликати думками про свою статую. Не боротися з відчуттям необхідності щось пригадати, а, навпаки, підсилювати його, збуджуючи пам’ять деякими особливими прийомами за моїми вказівками. В зусиллях пригадати нервове збудження може досягти небезпечної межі, але на цей ризик доведеться піти. Про видіння і про свій стан Леонтьєв повідомлятиме мене по телефону увечері.

Цього разу лейтенант заквапився додому. Проводжаючи очима його струнку постать, я ще раз подумав про рідкісну привабливість цієї людини, яка невідомо як стала мені дорогою. Увечері, проти очікування, дзвінка не надійшло. Трохи непокоячись, я збирався вже зателефонувати сам, але роздумав, вирішивши не заважати самотньому зосередженню свого пацієнта. Однак десь усередині мене гриз сумнів у безпечності винайденої мною системи лікування, і, коли наступного вечора задзвонив телефон, я подивився на осоружний апарат з полегшенням.

— Любий професоре, ви, вочевидь, маєте рацію… Я увійшов, — без передмови повідомив мені Леонтьєв, і в голосі його начебто не відчувалося нездорової напруженості.

— Що таке, куди увійшли? — не зрозумів я.

— Та в цей будинок чи палац, ну, в ту білу будівлю на урвищі, - поспішаючи, говорив художник. — Звичайно, всі ті картини, що запам’яталися мені так виразно, поступово вводять одна в іншу. Тепер я бачу, що́ всередині цієї будівлі. Це велика кімната чи зала. Замість дверей — широко розчинені мідні ґрати. Мідні-таки листи вистилають підлогу. Вікон немає, замість них широкі аркади вгорі. Через них струмує рівне світло без тіней. Тут багато статуй та інших якихось речей, але я не міг їх розгледіти: ясно їх не видно. Біля стіни, протилежної до ґрат, у центрі головної осі зали — низька широка аркада, в яку видно густі верхівки сосен і виблискуюче крізь них небо. Край цієї аркади ще біла статуя, і поряд якісь столики й посудини… О боже мій, зараз зрозумів: адже це майстерня скульпторів! До побачення, професоре!