Іван Єфремов: Еллінський секрет

— Ви професор Файнціммер. Я відразу відчув, що це ви. А я той, хто дзвонив до вас учора.

— Дуже добре, ходімо…

Я відімкнув двері і провів його в кабінет.

— Давайте познайомимося, молодий чоловіче, — за своєю звичкою я простягнув йому руку.

Поранений лейтенант, бентежачись, подав мені ліву руку — права безпорадно висіла на широкій перев’язі захисного кольору — і назвав себе Віктором Пилиповичем Леонтьєвим.

Закуривши сам, я запропонував йому цигарку, але він відмовився і сидів, нахилившись грудьми вперед, тоді як довгі гнучкі пальці його здорової руки нервово обмацували різьблені прикраси масивного столу. Я з професійною ретельністю уважно вивчав його зовнішність. Безумовно вродливе, правильне обличчя, з тонким носом, густими чіткими бровами і маленькими вухами. Приємний малюнок губ, темне волосся і темно-карі очі.

«Вразлива і пристрасна натура», — подумав я і відзначив винувато-збентежений вираз його обличчя, характерний для дуже нервових або хворих людей. Поки я вичікувально дивився на нього, він поглянув зо два рази мені в очі, відразу ж відвів їх і зробив декілька рухів горлом, мовби ковтаючи щось. «Ваготонік», — промайнуло в моєму мозку.

Поранений лейтенант заговорив, помітно хвилюючись, тихим голосом, іноді ледь задихаючись. Він посміхнувся, і я був зачарований цією швидкою, але якоюсь особливо радісною і ясною усмішкою, що цілком зняла вимучену похмурість з його дуже молодого лиця.

— Професор Новгородцев сказав мені, що ви багато вивчали різні, важко пояснювані мозкові захворювання. Це, знаєте, дуже чуйна людина, — все життя пам’ятатиму про нього з вдячністю… Я зараз у поганому стані — мене переслідують галюцинації, і наростає якась дика напруга; здається, що я ось-ось з’їду з глузду. Додатково безсоння і сильні болі в голові — ось тут, — і він показав на верхню частину потилиці. — Різні лікарі по-різному пробували мене лікувати — не допомогло.

— Розкажіть-но мені історію вашого поранення, — зажадав я, і знову чарівна швидка усмішка переродила його обличчя.

— О, це навряд чи може мати відношення до моєї хвороби. Я поранений осколком міни в суглоб правої руки, але контузії ніякої не було. Осколок розбив кістку, її вийняли, потім робитимуть пересадку кістки, а поки рука бовтається мов батіг.

— Значить, ані при пораненні, ані опісля ніяких явищ контузії у вас не помічали?

— Ні, ніяких.

— А коли у вас почався такий особливий психічний стан?

— Нещодавно, місяців так з півтора… Так, либонь, ще в шпиталі, де я лежав, у мене разом з одужанням йшло все наростаюче відчуття неспокою, потім минуло, а зараз ось що сталося. Зі шпиталю я вже два місяці з гаком як вийшов.

— А зараз розкажіть, чому, як ви самі вважаєте, виникло ваше захворювання? Які відчуття і галюцинації у вас відбуваються?

Лейтенант боровся з наростаючим збентеженням. Я поспішив йому допомогти, строго заявивши, що, якщо він хоче моєї допомоги, то повинен дати мені в руки якомога більше відомостей. Я не пророк і не знахар, а учений, якому для вирішення будь-якого питання потрібна певна фактична основа. Хай не соромиться — у мене сьогодні є час — і розповість усе докладніше. Поранений переборов поступово соромливість і почав розповідати, спочатку затинаючись і з зусиллям підбираючи вирази, але потім звик до моєї спокійної уваги і виклав всю свою історію навіть, я б сказав, з художнім смаком.

До війни лейтенант Леонтьєв був скульптором, і я справді пригадав, що бачив деякі його роботи на одній з виставок на Кузнецькому. Це були переважно невеликі статуетки спортсменів, танцівниць і дітей, виконані просто, але з таким глибоким знанням природи руху і тіла, які властиві лише справжньому таланту.

Художник і сам був добрячим спортсменом — плавцем. На одному зі змагань з плавання він зустрівся з Іриною — дівчиною, що вразила художника досконалою красою тіла. Кохання було взаємним. Ірина, в протилежність багатьом вродливим дівчатам, була простою і чуйною. Очі лейтенанта сяяли глибоким внутрішнім захопленням у той час, як він розповідав про свою кохану, і я дуже живо, навіть з якимось натяком на заздрість, уявив собі цю прекрасну молоду пару. Потрібно мати серце закоханого і душу художника, щоб так жваво, скромно і коротко розповісти про кохану дівчину і передати всю ясність і силу своєї любові. Коротше кажучи, лейтенант цілком підкорив мене і заочно зачарував своєю Іриною.

З цією любов’ю, де гармонійно поєднувалися захоплення художника і радість закоханого, до Леонтьєва прийшло владне бажання роботи — прилучення всіх людей до того прекрасного почуття, яке було створене Іриною і ним. Він вирішив створити статую своєї коханої і передати в ній весь блиск її чарівності, весь вогонь життя, що б’є ключем, а не лише створити холодний, відточений символ прекрасного тіла, подібний до класичних зразків. Це спочатку невиразне бажання поступово оформилося і зміцніло, поки нарешті художник не був цілком захоплений своєю ідеєю.