Іван Єфремов - Еллінський секрет

Слухавка глухо клацнула. Я, мабуть, не менше від самого художника горів нетерпінням дізнатися більше, виразно усвідомлюючи незвичайність зустрінутого мною. Але як учений я був навчений терпінню і міг як і раніше займатися своїми справами, незважаючи на те, що телефон мовчав два наступні вечори. Дзвінок пролунав рано вранці, коли я тільки ще збирався починати трудовий день і не чекав ніякого повідомлення від Леонтьєва. Художник утомлено попросив мене відразу ж приїхати до нього, якщо зможу.

— Я, здається, закінчив свої мандри стародавнім світом, нічого не можу зрозуміти, професоре, і дуже боюся… — Він не договорив.

— Гаразд, постараюся, чекайте: або приїду, або зателефоную, — поспішно погодився я.

Забезпечивши собі вільний ранок, я поїхав на Таганку і не без зусиль розшукав гарний невеликий будинок з башточкою, що розташувався на горбі, в садку, глибоко захованому у зламі вулиці.

Я подзвонив і відразу ж був радісно зустрінутий самим Леонтьєвим. Художник швидко завів мене до своєї кімнати, вельми простої, без жодного підкресленого безладу в смаках і звичках, чомусь прийнятого людьми мистецтва.

Вікно, завішене товстим килимом, не давало світла. Маленька лампочка, закрита чимось блакитним, заледве давала можливість розрізняти предмети. Я усміхнувся, побачивши, з якою точністю були виконані всі мої вказівки.

— Засвітіть же світло, нічого не видно.

— Якщо можна, то не треба засвічувати, професоре, — боязко попросив мій пацієнт, — я боюся, раптом знову не те, боюся втратити свою зосередженість. Зосередитися наново у мене вже не вистачить сил.

Я, зрозуміло, погодився, і Леонтьєв, відкинувши блакитну запону з лампочки, всадовив мене на широкій канапі і сів сам. Навіть у скупому світлі я міг побачити, як ввалилися і зблідли його щоки та збільшилися блискучі очі.

— Ну, розповідайте, — підбадьорив я художника, витягуючи цигарки і уважно стежачи за його обличчям.

Леонтьєв поволі потягнувся до столика, узяв з нього аркуш паперу і мовчки подав мені. Великий аркуш був покритий нерівними рядками незрозумілих знаків. Якісь хрестики, кутики, дуги і вісімки, не написані, а радше старанно замальовані, йшли групами, очевидно, утворюючи окремі слова. Я у загальних рисах мав уявлення про різні алфавіти, як стародавні, так і сучасні, але ніколи нічого схожого не бачив. Зверху були написані два короткі рядки, що, певне, позначали заголовок.

Я довго дивився на сторінку невідомих письмен, і передчуття незвичайного й цікавого поступово охоплювало мене, те чудове відчуття порогу невідомості, знайоме кожному, хто зробив якесь велике відкриття. Скинувши очі на художника, я побачив, що він безвідривно стежить за мною, — навіть губи його напіввідкрилися, надаючи обличчю дитячого уважного виразу.

— Ви розумієте щось, професоре? — тривожно запитав Леонтьєв.

— Звичайно, нічого, — прямо відказав я, — але сподіваюся зрозуміти після ваших роз’яснень.

— О, це все той самий ланцюг видінь. Пам’ятаєте, я зателефонував вам і розповідав про внутрішність будівлі? Під час розмови з вами я зміркував, що це майстерня скульптора або художня школа. Ще зайвий зв’язок з моєю мрією уразив мене, і я поспішив знову повернутися до галюцинацій, уже розуміючи в них якусь певну лінію, якийсь сенс, який я й повинен був, певно, розгадати.

Ще і ще я піддавався своїм видінням, підсилюючи їх і зосереджуючись за вашими вказівками, але всі решта картини, що раніше мелькали переді мною, або знову зникали, або якось стушувалися, зробилися невиразними. Щойно надходила мить появи найвиразніших і найдовших видінь, незмінно поверталася зала у білій будівлі, художня майстерня. Більше нічого я не міг побачити і почав уже впадати у відчай. Відчуття замкнутості спогаду, про яке ви говорили, не приходило.

Раптом я відзначив, що одна частина кімнати поступово, з кожним новим видінням, стає все виразнішою, і зрозумів: продовження уявних картин потрібно було шукати лише всередині скульптурної майстерні — далі мої видіння вже не йшли. Як я не намагався, так би мовити, вийти за межі майстерні скульптора, нічого іншого не міг побачити.

Та все виразнішим ставав правий бік стіни навпроти ґрат, там, де було широке і низьке вікно — арка. Видіння гасло, знову з’являлося, і з кожним разом я міг побачити все більше подробиць.

Ліворуч чітким силуетом на тлі сосен і неба, видимих крізь аркаду, виділялася невелика статуя, в половину людського зросту, зроблена зі слонової кістки. Я дуже намагався її розгледіти, але вона не ставала поступово яснішою, а, навпаки, гасла. Так само згасла нова подробиця, що спочатку стала більш виразною, аніж статуя, — низька і довга ванна з сірого каменю, налита майже до країв якоюсь темною рідиною. У цій ванні неясно виднілися обриси скульптурної фігури, мовби оголеного тіла, втопленого у темній рідині.