Іван Єфремов - Еллінський секрет

«Еллінський секрет» — другий літературний твір у моєму житті, написаний відразу після першого мого оповідання «Зустріч над Тускаророю». Він був написаний в 1942 році в серії «Оповідей про надзвичайне», під загальним заголовком «Сім румбів», але не був опублікований. У той час, ще не знайомий з кібернетикою і молекулярною біологією, ідея «генної» пам’яті, що лежала в основі оповідання, справляла містичне враження. Проте вона не полишала мене всі подальші двадцять років, і врешті-решт думки, ще неясно окреслені в «Еллінському секреті», були реалізовані в романі «Лезо бритви» (1959–1963 рр.). Я навмисно залишив оповідання в його первинному вигляді, щоб показати читачам, як початкові задуми, що по суті залишилися тими самими, обросли плоттю після гігантських досягнень науки в середині нашого століття.

«Я дуже вдячний усім вам, — тихо звернувся до присутніх професор Ізраїль Абрамович Файнціммер, і величезні темні очі його засвітилися. — В наші важкі дні ви не забули про мій скромний ювілей… З подяки я розповім вам одну дивовижну повість недавнього часу. Ми, учені, не дуже любимо розкривати ще не підтверджені багатьма фактами спостереження, — прийміть це як знак моєї пошани і довіри до вас.

Ви знаєте, що я присвятив своє життя дослідженню людського мозку і роботи психіки. Але не з одного боку, не в рамках однієї вузької спеціальності підходив я до цього цікавого розділу науки, а намагався охопити діяльність і будову мозку у всій його складності, як розумового апарату. Був я старанним анатомом, фізіологом, психіатром тощо, поки не заснував свого напряму — психофізіологія мозку. В останні роки я посилено працював над з’ясуванням природи пам’яті і, мушу зізнатися, для з’ясування питання зробив ще мало: надто вже важке це завдання. Пробираючись навпомацки серед хаосу незбагненних фактів, блукаючи, мов напотемки, у складних взаємозв’язках нервових клітин мозку, я зібрав лише окремі крихти, що стали зрозумілими, намагаючись створити з них достовірний, досвідом перевірений фундамент вчення про пам’ять. Але не про це я хочу говорити зараз, а про те, що попутно натрапив на ряд особливих явищ, які ще дуже темні, і я навіть не намагався нічого повідомити про них у пресі. Ці явища я назвав пам’яттю поколінь, або генною пам’яттю. Я не даватиму вам наукових доказів, а скажу лише, що по спадковості передається ряд досить складних несвідомих, іноді цілком автоматичних дій нервового механізму тварини. Інстинкти і складні рефлекси не можуть, як на мене, бути лише в підкіркових, нижчих, центрах мозку. Тут обов’язково бере участь кора — отож, весь механізм набагато складніший, аніж це припускали досі. Спрощення механізму інстинктів і є найбільша помилка сучасної фізіології. Але це ще не пам’ять — пам’ять стоїть значно вище в ланцюзі все більш складних організацій, що відають сприйняттям і осмисленням навколишнього світу. Як і прийнято сучасною наукою, пам’ять не спадкова, тобто ті відбитки зовнішнього світу, які зберігає в собі мозок і накопичує за весь час життя індивіда, назавжди зникають зі смертю його і ніяк не збагачують, нічого не передають потомству, що виникло від цього індивіда.

Суть мого відкриття полягає в тому, що я знайшов факти, які доводять передачу деяких відбитків пам’яті по спадковості з покоління в покоління. Ви вже даруйте мені за довгий вступ, але питання настільки складне, що я повинен підвести вас до нього підготовленими, інакше моє надзвичайне ви без містики і чортівні собі ніяк не поясните. Не варто посміхатися, це спільна для всіх або для дуже багатьох слабкість людської природи. Не ви перші, не ви останні факт достовірний, але абсолютно для вас незбагненний визнаєте надприродним.

Продовжую. Всі ви помічали, але ні з чим не пов’язували факт, що, наприклад, краса форм, хай то архітектурних, хай то місцевості якоїсь, хай то людського тіла і так далі, відчувається і, загалом, однаково оцінюється всіма людьми найрізноманітніших категорій, розвитку і виховання. А дайте ви проаналізувати цю красу відповідному фахівцеві: будівлю — архітекторові, ландшафт — географові, тіло — анатомові, той відразу скаже, що краса є досконалість у виконуваному призначенні, досконалість доцільності, економії матеріалу, міцності, сили, швидкості. Я і гадаю, що досвід незліченних поколінь дав нам несвідоме розуміння досконалості, що сприймається у вигляді краси, і це поняття залишає відбиток уже в пам’яті — тій несвідомій пам’яті, яка передається по спадковості з покоління в покоління. Є й інші приклади цієї несвідомої пам’яті поколінь, але про них говорити зараз не буду. І без того проблема пам’яті — ще одна з найнезрозуміліших.